* * * * Іще болять війни тієї рани, Не висохли ще сльози в матерів, А вже нові "чорнобилі" й "афгани" Пройшлись залізом по серцях синів. Назавжди опустіла рідна хата. Осиротіла праведна земля. І вірить, і не вірить у це мати, І до портрета сина промовля: -Хоча б на мить, хоча б на мить воскресни, Хоча б якусь нам вісточку подай, Синочку мій, журавлику небесний, До батьківського дому прилітай. Весняний сад буяє білим цвітом, Ласкаве сонце горнеться до ніг... І як такому диву не радіти, Та все це, все це тільки для живих. Горить лампадки вогник невгасимий. В скорботі тихо линуть ночі й дні. Шепоче мати: "Синку, сину, сину. О, як мені без тебе жить одній? Хоча б на мить, хоча б на мить воскресни, Хоча б якусь нам віісточку подай. Синочку мій, журавлику небесний, До батьківського дому прилітай."
|