У вирії зникають журавлі,
А разом з ними дні зникають наші…
Лише учора ще такі малі –
Сьогодні ж у загалі вже найстарші.
І марно безпорадно заглядать
До вікон пробігаючих вагонів -
У них сьогодні молоді сидять,
А ми зійшли, прибившись до перонів,
Де дні тьмянІ, де дощика нудьга
З’їдає фарби обріїв вогнистих,
Де у низькому небі цятки гав
Кружляючи складаються в намисто.
Що наче зашморг, тисне і пече,
Життю, мов кисню, шлях перетинає,
І ось воно застигло, не тече,
А в злагоді із смертю завмирає.
Вслухаюсь в невблаганне мертве: Кар-р-р!,
Заплющую важкі набряклі очі,
А на стіні останній календар,
Мов сад осінній, листячком тріпоче.
Всі любощі, всі ревнощі давно
Перетворились у родинні фото,
А пам’ять, наче плівка у кіно,
Все рветься, що їй наші всі турботи…
Напружитись, навіки зберегти
Ті дивні риси, хай давно змарнілі…
Хоч у думках останніх осягти,
Усе жадане, неосяжне миле?..
Про що шепочуть висихлі вуста,
Кого із ганку виглядають очі,
Для кого ллється пісенька проста,
З якої серце у грудях тріпоче?..
У вирії зникають журавлі,
Спалахуючи пір’ям на світанні…
Учора ще такі були малі –
Сьогодні ж дні долаємо останні.
12.05.2013
|