Ось-ось прийде наказ – в атаку.
Як живете, мої рідненькі?
Завити хочеться собакою,
А як там діти, як старенькі?
Нам перейти б його, який широкий!
Це мій Дніпро! Сто грамів не працює.
Та все ж ми будем з того боку,
Хоч німець-падло так лютує!
Це мій Дніпро, бо я тут виріс,
Тут на світанку десь рибалив,
Не може бути, щоб цей вирід
Та встояв, коли ми повалим!
Молю тебе, люб`язна Василино,
Щоб діток наших берегла,
А ми тут зараз усім миром
Таки зламаєм німчурі хребта!
Спалили нашу хату – знаю,
Я відбудую, серденько, не плач
Я зараз їм усе згадаю
Та ось команда. Все, пробач.
Ура! Вперед! І я вже не боюся
Ні смерті, а ні німця, не ”отця”,
Лиш тихцем подумки молюся,
Щоб Бог залишив нам життя.
Добратися б до річки цілим,
В колінька, в душу, в бога матір,
Земля горить, та ще мене не вбили
І їх ми будемо на смерть карати!
Ми їх повинні подолати!
Комбате, серденько, не кинь в погибель.
Ми їх зубами будем шматувати
За Батьківщину, за дітей, ну гниди!
Команда – полонених не беремо,
Вони ж прийшли, щоб знищить нас
По трупах пройдемо, даремно,
Що смерть усюди, який жах!
Ой, як ударило у груди!!!
Ох, передайте всім моїм,
Що бив я німців, як паскудин,
Що воював так, як умів.
Так думав дід і мій і твій,
Коли з окопу піднімався,
Коли пішов в останній бій,
Коли вже смерті не боявся.
Це дід листа мені писав
Онуку, правнуку, ще далі,
Щоб хтось із нас колись згадав,
Як наш Дніпро солдати брали.
|
у Вас 
