ХТОСЬ

Тонесеньким  кінчиком  промінця,
наче  лазерним  жалом,
Хтось  
торкається  твого  серця  –
делікатно  жалить.

Він  такий  нетутешній,
що  його  
ніби  й  зовсім  нема:
проведеш  несвідомо  
в  повітрі  долонею  –  
пусто.
Лиш  в  кутку  над  шафою
непомітно  вібрує  пітьма:
він  ніхто  і  ніщо,
просто  так  собі  –
енергетИчний
згусток.

У  кутку,  за  портьєрою,
просторовий  розлом?
Маячня.  
Заглянь,  там  нічого  нема.
Ти  ж  реаліст,  
а  не  містик!
Він  –  не  те,  щоб  добро  
і  не  те,  щоб  зло  …
просто  так  собі  –
хоче  їсти.

Кінчиком  чорного  промінця,
несприйнятного  оком,
Хтось  торкається  твого  серця
і  ранить  
жорстоко.

Від  того  дотику
прокидаються  хижі  птахи,
у  грудях  поснулі,
б‘ють  крилами
затверділими  
і  здіймають,  як  порох,
дрібні  гріхи,
давно  розкаяні  
і  минулі.

Роздирають  груди
стужавілими  крильми,
дзьобами  і  кігтями
кришталевими  
крають:
породження  темряви,  
посланці  пітьми  –  
затертих  спогадів
знавіснілі  зграї.

І  вдарить  з  твого  серця
гірке  джерело,
спливає  розбурханий  біль
в  потойбічні  далі…
Для  приблуд  
астральних,  
що  туляться  по  кутках,
то  найсмачніше  їдло  –
пекучі  людські  
жалі  і  печалі.  

Він  не  те,  щоб  прагнув
помсти  чи  зла.
Просто  так  собі  –  їсти  хоче.
Виїсть  серце  людське  
до  крихти  й  до  тла
і  вдоволено
замуркоче.

А  перед  самим  світанком,
коли  ти  
задрімаєш,  як  птах
підбитий,  
зболіло,
опустиш  безвольно  крила
навіяної  вини,
причіпливої,  як  сажа,
Хтось  
вибереться    із  закутка,
примоститься  в  головах,
щоб  гортати
твої  кольорові  сни  –
а  тобі  не  покаже.