|
і знову ти!
красивий мій,
знадливий звірю,
знову ти?
посольство
суєти і марноти,
як пес
(чи змерз?..) –
ворушиш хвостиком
і просишся
до хати –
Дух втрати.
заходь,
візьмеш
нитки
старі сотати,
життя,
як люльку,
пОвагом смоктати,
мовчати
і
найгіркІше гІркого
зітхати…
дитя
гордині,
хрещеник
заздро-щів,
як тобі личить
в білому
плащі…
але я бачу:
білий плащ –
не білий,
і рОт-метелик
немовлЯче милий –
вдаряє іклами
і рикає внощІ!
і знов
з тобою
ми зустрілися
навіч!
ти
не змінив
своєї суті:
в очах –
завіса,
в серці –
совокрИла
ніч...
дух марнотИ,
це знову
ти…
шукаєш жертви…
нашіптуєш,
як романтично
й радісно
заради тебе,
вмер-ти…
умерти
в розпа-чі,
в плачі,
вночі
на білому
зітлілому
плащі...
…як
благородно взяти
на себе
роль
твоєї
дорогої втрати –
безцінної,
незмінної,
безгрішної…
навік твоєї
втрати
безутішної…
прекрасний звірю,
я тобі –
не вірю…
Нещасний мій!
коханий,
одинокий звірю!
яка печаль!
що я тобі
не вірю…
|
та
у Вас 
0
