снігу душа –
біла…
цьогоріч
в особливо натхненну силу
вступила:
долину –
песцями срібними,
накликала-заселила…
крупнозернистим сяєвом
запорошила…
гостро-ламані риси
світу людського – згладила,
заокругло-пом`якшила,
злагіднила…
на все – ризу
парчевоткану святу
біло-з відливами-золоту
опустила –
прагнення… свідчення про Чистоту…
істинну Красоту…
...іссопом обіцяним окропила
…мій город, вся долина і схили –
як Чаша Грааля – через вінця – біло…
біло-біло
пухнасто…
як безтілесний дух,
пливу, загрібаючи пух,
невидимим настом…
хочеться впасти
у необмежену
білість пухку…
падаю…
зорі так падають
у душі філіжан-ку,
переповнену щастям…
лежу…
атлас і оксамит
білий –
невагомо погойдують
плавно-обтічні лінії
і краї
фізичного мого тіла…
повнота життя!
радість снігобуття! –
у плоть земну проникають:
мене
на сніжинки окремі
живі
довершені –
розсипають…
теп-ло…
як у тиглі,
плавиться у мені
невидиме срібло…
спостерігаю…
вся –
на окремі сніжинки розсипана –
сяю…
у пелюстках
білого блиску-вогню –
тихо бриню…
ніби псалми співаю…
ефіром витаю…
снігобуття
у людино-життя-сприйняття –
вплітаю…
наразі
радісно відчуваю:
жито моє
озимо-городнє
мною-ковдрою-білою
вкрите,
мною –
пухово-теплою
обігріте
повільно вві сні підростає…
росте!
і сниться йому,
несвідомому,
сниться щось –
поза формами і умовами,
понятійно щось – золоте!..
до урожаю...
…лежу
на шматинці моєї землі,
занурена в пух лебединий:
жива,
щастям наскрізь пронизана!
невагома сніжино-людина…
серед атласу білого,
безтурботно лежу:
атлас білий –
ані бганочкою!
під собою не брижу…
вольготно лежу –
хрестом…
розкинувши руки…
звуки…
сторонні якісь… чужі –
утробно-ущільнені звуки…
розсуваючи
небо крИлами –
напружено-м`язо-силими –
важко несуть себе
понад нами –
людино-біло-снігами –
класичних два чорних круки…
(…скільки марних зусиль
у порівнянні з нами –
невагомо-людино-снігами…)))
перший минув
і нічого примітного не побачив…
але другий – услід йому,
чую,
двічі коротко кряче…
і перший, ведучий, крук
зійшовши із курсу свого
прямого,
рішуче зайшов на круг…
на круг – наді мною,
живо-ю…
хрестом на снігу
розпласта-ною…
ворухнулася –
тої ж миті крук обірвав
чорно-спіральний свій
недовершений круг,
вернувсь
на прямий маршрут…
мова крУча –
не наші слова,
але –
я почула,
як перший
кинув товаришеві,
зневажливо-односкладно: «Жива…»
і наліг на крило…
ніби й нічого між нас не було…
я
все зрозуміла…
але…
такій
«взаємопроникності»
зовсім чомусь не зраділа…
…може, дещо поспівчувала…
круків
поглядом провела,
встала,
не обтрусившись,
до хати борзенько пішла…
14.01.2013
|