само-заглиблено
наливаєш плоди –
скоро-скоро з літечка в осінь,
не озирнувшись, підеш босий
і такий молодий –
випадковий
за моїм вікном, абрикосе…
отак, півжартома,
доля сама
цупкою вервечкою нас поєднала:
хіба для щастя взаємного мало?...
живемо удвох із тобою
по різні сторони їдно́го вікна:
перетинка поміж нами – тонесенька і крізна…
що мені, що тобі – до ши́́бки
відстань простягнутої руки -
гі́лки…
щоранку,
одкривши очі – одразу гляну у небо
проз шибку крізну́́ і
проз крізного тебе –
туманним зором,
випадковий мій,
візаві завіконно-прозорий…
ти щоночі,
зо свого боку, дивишся
у освітлене допізна вікно
і звично
не помічаєш мене давно…
цікаві склались взаємини:
живемо зближено-розокремлено…
на відстані не простягнутої руки-
гі́лки:
я і ти…
два взаємно закриті світи:
між нами – крізні́,
але непрони́кні шибки́…
нетривкі, скляні –
хто я тобі? і хто ти мені?...
одчиняю на́встіж вікно –
і не ближчаємо все одно…
перетинка щоміж нас – не скло,
а взаємо-не-сприйняття,
відповідно Порядку
земного буття…
я люблю́ соковиті твої плоди:
і в порі дозрівань засушливій -
принесу відерце води…
пий,
абрикосе мій…
ти скажеш мовчки:
і для чого тут воду лити?
на вологу зберуться кроти –
і почнуть мені корені рити…
але не почую,
буду себе за добро хвалити,
любити:
допомогла!..
від за́сухи врятувала –
поли-ла…
і соковиті плоди
самовдоволено їсти
ти,
не зрозумівши турботи,
подумаєш: хоч якийсь маю од неї толк –
забирає моїх діто́к
і несе у далекі світи –
либонь же, садити-сіяти…
бо упали б,
дозрівши, купами з віт-тя
і на смерть боролися
поміж себе
за простір життя…
за місце під сонцем,
за клаптик неба…
а так – хоч якась у тобі потреба…
…дивимось, та не бачимо,
наслуха́ємо, та не чуємо –
неруши́міші за віконні шибки́
між само-свідомостями перетинки…
де розуміння нема навза́єм,
там одне одного ми по суті не знаєм…
не - спів-почуваєм…
…та любов між нас таки є,
бо ніхто – як слід жити і думати –
іншого не повчає…
є!
...і говоримо
із приємністю
одне одному –
всяк
про своє…
29.06.2013
|