Нема

Нема душі – є тільки ти і я,

Нема душі – є тільки ми, нас двоє,

Та тьохкання далеке солов’я,

Та, як не дивно, вікопомна Троя.

Нема небес – є тільки море зір,

Та вічність, та простори нездоланні,

Та поклик дальніх несходимих гір,

Та, як не дивно, крила птахів парні.

Нема судьби – є тільки календар,

Та ще астролог, чесаний думками,

Та скривлений до підопічних цар,

Та, як не дивно, думка поміж снами.

Нема сльози – солона є вода,

Та ще набряклі і червоні очі,

Та кимось дана й створена біда,

Та, як не дивно, плач посеред ночі.

Нема років – є тільки рух Землі,

Та сонячні тенета непролазні,

Та наші ноги щовесни в ріллі,

Та, як не дивно, щотижнева лазня.

Нема землі – є тільки мінерал,

Та купа гною із мільйоноліття,

Та ще у шлунку вічний наш аврал,

Та, як не дивно, просто купа сміття.

Нема вогню – є лиш гарячий дух,

Та легкий атом, що летить у вирій,

Та ще пожухлий між пожеж лопух,

Та, як не дивно, попілець безкрилий.

Нема води – є тільки плюскіт хвиль,

Та кисень з воднем у одвічній спайці,

Та ще в пустелі спраги жорсткий гриль,

Та, як не дивно, крапелька на пальці.

Нема вітрів – є шелестіння трав,

Та в парусах натягнутих напруга,

Та ще торнадо виючий удав,

Та, як не дивно, перемерзлі вуха.

Нема богів – є тільки ми і ми,

Та світ пітьми, де розум заблудився,

Та ще болючі холоди зими,

Та, як не дивно, той, хто народився.

Нема життя – є тільки погляд наш

З далеких оцифрованих планшетів,

Та ще зі смертю ігри баш-на-баш,

Та, як не дивно, запашна котлета.

Немає й нас – є тільки плоть і кров,

Та ще душа, якої теж немає,

Та ще з душі відсутньої любов,

Та, як не дивно, час, котрий тікає.

Нема нічого – є лиш пустота,

Та віртуальні згусточки нічого,

Та ще з нічого світу густота,

Та, як не дивно, ми з усього того.