* * *
Тривожная осінь на видноколі,
Примруживши око, скидає листки
І вітер незвично кульгає у полі,
Незвично мовчить, тільки слуха чутки... Ой, де ж твоя сила, вітрище осінній?
Чому не скидаєш пожовклі плащі,
Чому не купаєшся в листяній піні,
Чому не ганяєш у небі дощі? Тривожная осінь... Насуплений трактор
Так звично плугами нуртує ріллю,
А чорна земля видиха, як реактор,
Останнім теплом в слід йому й журавлю... Тривожная осінь... В ефірі - спокійно,
Що навіть антени принишкли німі,
А десь на вершинах рої без упину
Виплескують гать крижаної брехні... Тривожная осінь... тривожно від росту
Стрімкого проценту, що родить ціну.
Бринить у душі із наближенням посту
Бажання здолати красою стіну...
Тривожная осінь на видноколі,
Примруживши око, пірнає в сніги
І вітер незвично минає тополі,
Незвично мовчить...
Бо зима навкруги... Де туман важкий, щоб сніги поїв,
Де квітневих днів чудодійний спів,
Де пахучих зел весняний розмай?
Лиш сніги навкруг, мов зимовий рай. Тут страшна зима закувала вись,
Заховала в сніг, що цвіло колись,
Що в піснях дзвінких над степи гуло -
Все мовчить тепер, наче спить давно. І куди не глянь в далину глуху –
Все мовчить, тремтить в зимоньку лиху...
Боже, це ж мій край! Українонька!
Де ж взялась зима, зла, аж біленька? Чом зросло се зло – ми ж не сіяли?
І про зиму цю ми не мріяли.
Гей, Дніпра сини, жовто-синії,
Розтопіть вогнем зиму з інеєм! Ой, погляну я на засніжену
Рідну даль степів розмотижену –
Скрізь дитячий сміх увижається,
Скрізь дівочий спів розливається,
І звучать в лугах срібні кісоньки,
І густі жита – в вусах росоньки... А навкруг – краса та веселощі,
А навкруг – хліби, села й селища... Ой, нема - зима над просторами,
Тільки вітер злий понад горами,
Тільки степ старий та знеможений,
Тільки гай тремтить – переможений... Ой, іди, іди, Весно-краснонька,
Розтопи сніги сонцем ясненьким
І зігрій мій край, хоч надією:
Ця зима мине,
що б не вдіяла...
| 
та
у Вас 
0
