|
Бохоники
Квітне юка білим цвітом. Квіточки, мов дзвоники…
Враз помчали мої думи в далекі Бохоники.
Ой далекі і в просторі, далекі і в часі,
Як були ми молодими в десятому класі.
Із десятка сіл ходили до одної школи.
Протоптали доріженьки через ліс і поле.
Мали вчителів хороших, цікаві уроки,
Клопоту їм завдавали, руйнували спокій.
Веселились, жартували, мріяли, бажали
І кохали тихесенько, щоб батьки не знали.
Ось закінчилось навчання, останній дзвіночок…
По країні розкидало і синів, і дочок.
Той директор, а та кухар, інженер, модистка,
Штурман, слідчий, лікар, швачка, вчитель і артистка.
Працювали що є сили - всяк на своїй ниві,
Щоб країні жилось краще, і були щасливі!
Cім’ями вже завелися, пішли діти, внуки
Та нікому не забути з школою розлуки
До якої прикипіли серцем і душею.
Час від часу збиралися на зустріч до неї.
Різні люди, різні долі та одне єднає –
Пам'ять про юнацькі роки все перемагає.
56 промайнуло, спрагло, як із лука,
Багатьох уже немає, а для когось мука
Вільно щоб переміщатись, не дають хвороби.
Їх до ката назбиралось за багато років.
Скільки нам ще зосталося віку доживати?
Так тримати! Спілкуватись і не забувати!
Квітне юка біля хати. Квіточки - як дзвоники…
Промайнуло життя миттю, як згадав Бохоники.
27.07.2012. Пилип Тихий
| 
у Вас 
0
