Бохоники

Бохоники

Квітне юка білим цвітом. Квіточки, мов дзвоники…

Враз помчали мої думи в далекі Бохоники.

Ой далекі і в просторі, далекі і в часі,

Як були ми молодими в десятому класі.

Із десятка сіл ходили до одної школи.

Протоптали доріженьки через ліс і поле.

Мали вчителів хороших, цікаві уроки, 

Клопоту їм завдавали, руйнували спокій.

Веселились, жартували, мріяли, бажали

І кохали тихесенько, щоб батьки не знали.

Ось закінчилось навчання, останній дзвіночок…

По країні розкидало і синів, і дочок.

Той директор, а  та кухар, інженер, модистка,

Штурман, слідчий, лікар, швачка, вчитель і артистка.

Працювали що є сили - всяк на своїй ниві,

Щоб країні жилось краще, і були щасливі!

Cім’ями вже завелися, пішли діти, внуки

Та нікому не забути з школою розлуки

До якої прикипіли серцем і душею.

Час від часу збиралися на зустріч до неї.

Різні люди, різні долі та одне єднає –

Пам'ять про юнацькі роки все перемагає.

56 промайнуло, спрагло, як із лука,

Багатьох уже немає, а для когось мука

Вільно щоб переміщатись, не дають хвороби.

Їх до ката назбиралось за багато років.

Скільки нам ще зосталося віку доживати?

Так тримати!  Спілкуватись і не забувати!

Квітне юка біля хати. Квіточки - як дзвоники…

Промайнуло життя миттю, як згадав Бохоники.

27.07.2012. Пилип  Тихий