Чи не щодня
пригадую дитинство,
Мабуть тому, що
надто постарів.
І так мене
захоплює це дійство…
Я б розповів, аби
достатньо слів…
Стара хатина, тут
жила бабуся.
Блукав поміж
дерев я у саду.
Нема хатини, й я
не повернуся,
Щоби лягти в
садочку на траву.
І так мені, хоч
плач, не вистачає
Почути вдень, як
ляскає батіг.
То мій хрещений
коней підганяє,
А я злякався і до
мамки втік.
На ганку мати с
батьком розмовляє.
Собака в буді, а
на призьбі кіт.
На горобині птах
якийсь співає…
Невже для мене
створено цей світ.
Були моїми стежка
з перелазом,
Солодка вишня й
яблука в саду.
Я полюбив усе оце
одразу.
Бо все було до
серця, до ладу.
Моє дитинство –
вічно юна чічка,
Яка цвіте у
пам'яті роками.
Яке на вітрі
в'ється наче стрічка,
Що зачепилась між
чагарниками.
Я майже все
забув, не пам’ятаю,
Та дивні відчуття
завжди зі мною.
Я був щасливим,
це я точно знаю,
На цій землі з
красою неземною.
| 
та
у Вас 
0
