Дубовий гай біля лікарні. Дуби в пожухлому вбранні. Щоденні роздуми немарні, дні повносонячні і хмарні, відлуння міста вдалині – усе це в пам'яті. Не знаю – на день? На два? На довгий час? Але щодня, щодня блукаю і несуєтно помічаю те, що раніш не помічав. Старих дерев святкові будні, крикливих сойок втіхи шлюбні, химерні березня дари, тривожну тишу пополудні і ледь відчутний дух кори. Ще так не думалось ніколи, надія знову молода. Щось діється в мені й довкола, і все нікчемне, дріб'язкове стікає стрімко, як вода. Ну як ти влежиш у палаті, коли вітри кричать затяті і гук пташиний долина? Стою в казенному халаті в гаю дубовім, як на святі. Весна, кажу собі, весна!
|