й зродилась квітка кам'яних полів. Розлогі думи, кришталеві очі, неначе хтось колись закляв її на вічну вроду, на тривку дівочість.
трималося прокляття довгий час, допоки скелі не заговорили.
тоді вона ступила в вічний шлях. тонка, тривожна, віддано-сумирна.
вона ступала край за краєм. стій. та ж зупинися! та вона не чула. бо так не чують ті, хто просто звик, бо так звикають ті, хто не відчули, у чому цінність тлінного буття, в чому краса болючої секунди.
зродилась квітка чарівних лісів. біліли щоки, не здіймались груди. найтонший пензель вправного митця не передасть сеї тяжкої вроди.
була страшна невинність без кінця. були болючими дні безтурботні.
ім'я сій квітці Рідний серцю край. Заквітчана, і сильна, і безвладна.
- Прощай! Омріяна, красо буття, прощай. Більше немає сил тебе кохати...
*
А все ж вона, відпущена повік, по Магдебурзькім дозволі і праві.
Неначе хтось колись закляв всіх нас, щоб ми її повік не забували!
І в грудях б'ється віковічний ліс, бездушні мавки, росяне намисто.
А все ж вона відпущена повік, а все ж нас пов'язало з нею тісно.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 2142 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
