Каземати в обіймах ночі
Зазирають до віч людям,
В них відлунюють болем в грудях
І ховають його в цемент.
Заґратовані вікна хочуть
У обіймах когось стискати,
Волелюбцям ставати катом
І розчавити їх ущент.
Заґратовані наші долі,
І рахунок їм - тисяч сотні,
Упокорено йдем самотні
В невідомості водоворот.
Розгубили жадобу волі
Під розкресленим в клітку небом.
Ми забули - чого нам треба?
Ми забули, що ми - народ...
Заґратовані душі марять
Свіжим вітром в спекотну днину,
Зорепадом у небі синім,
Життєдайним рясним дощем.
І нема в світі більшої кари
За найбільші в житті провини -
В ріднім краї ставати чужинцем,
Як неволя гірка пече!
Загратовані душі марять, і шукають до світла стежки. Але знову кати заманять і роздавлять надії рештки. І з неволі у краї ріднім, на багатій землі батьківській ми живемо - чужинці бідні, розгубивши любов синівську до зелених лісів і неба, до безкраїх степів і вод. Та чи гірше іще нам треба, Щоб згадали, що ми НАРОД.
Дякую, Наталіє! Вірш чудовий. Пече неволя наші душі. Коли ж до змін їх всі порушить?
Заґратовані душі марять, А в державі ще й досі чвари, Брат на брата іде війною, Не співають птахи весною, Чорні хмари сховали небо, Нам вже й Бога давно не треба, Ми забули, якого роду, Ми забули, що ми - НАРОД є!
Дякую Тобі, Ігоре, за такий коментар, заради нього вартувало писати цього вірша
Щиро радий взаєморозумінню. Навернути б і інших. Та як багато до світла хочуть? Видко мало. Дякую, Наталіє, за оцінку коментаря, то Ваш вірш сильний викликав емоції в душі.
Скажу, що радий спілкуванню, що в слові знаю однодумця. Воно подібне лікуванню душі пораненій безумця. Воно подібне силі кревній, що зве поета до творіння, що чистотою вод джерельних, освятить душ земне спасіння.
Мабуть, не скажу я так гарно Про спілкування цього користь, Про віршування наше парне, Що лине ген в небес простори, Про те, що ми вчимося Словом Зціляти в душах рани давні, Що воскрешаєм рідну мову, Аби не щезла так безславно, Про те, що Словом, наче лезом, Ми розтинаєм морок світу, Про те, що вічність нам належить, І мусим гідно її стріти!
Ярославе, признаюся чесно, що мені стільки гарних слів укупі дуже давно ніхто не говорив, та ще й таких, навіть не знаю, чи тішитися, чи скромно опустити очі... Дякую!
Прекрасні чи ні - це залежатиме від людей, які навколо, від кількості світла і тепла, яке струменітиме з їх сердець... Та пропри все - так хочеться цей світ робити кращим, добрішим і світлішим. Дякую щиро!
Прометеївський вірш. Звучить як ангельська сурма: "збудись, народе мій, збудись!".
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
virchi:Ви знову торкнулися теми, яка є однією з найскладніших у людських стосунках - любові без взаємності, але без гіркоти, а з глибокою повагою до почуття як такого.
virchi:Ви підняли тему, яка є однією з найгостріших у нашому суспільстві - бідність людей похилого віку. Ваша поезія б'є точно в ціль, викликаючи глибоке співчуття та обуренн
у Вас 
1
Дякую! 
