Забутися, ховатись, утікати Із долею й життям у піжмурки Покірно і смиренно грати, Свідомо гублячи далекі відгуки, Поради з темені незнаного буття. Ці заклики про щось незрозуміле Для вже давно чужого нам життя, Яке згаса, та попелище ще жевріє... Кого і що шукать? Для чого? Якщо не знаєш , чи існує сенс! Щасливі всі: від молодого до старого, Уникнувши зневіри гострих лез. Вони ж бо ранять боляче, В душі і серці зостаються навіки, Пече, палахкотить у грудях гаряче, Лишаючи на згадку обвуглені мітки. І хто тепер ми, люди? Нація , народ? Ха! Це вже, мабуть, один з останніх, Такий ж, як інші, вульгарний анекдот, З набором слів сумнівно-величавих! Давним-давно ще заблукали У нетрях сумніву й печалі, А віру тихо, непомітно розстріляли, На грудях носячи за це медалі. Куди іти та як тепер нам жити? Якщо і серце - вже скала тверда, І душі, яким віками б ще горіти, Вже скоро спопеліють до кінця. Відсутня єдність – кажем ми, Забувши, що таке єднання, Існуємо без всякої доречної мети, Повзем, втішаючись, що без протистояння. Себе обманюєм, а судимо – чужих, Уперто бубнимо колись почуту правду, Яка є істини зерно в очах одних, А в інших – це справедливості завада. Нумо, не барімось, доживаймо! Бо що ж нам фарисейство і омана, Потрібні лють, ненависть – їх плекаймо, В серцях вирощуймо старанно! Тоді вже, може, зникнем навіки... Духовно - спершу, згодом – і фізично, Щоб ні бандерівця, ні москаля ноги Не залишилося на землях цих Величних! Хай буде пустка, лиш – не вороги, Що горнуться до вражого сусіда, Та що тут вдієш –різні в нас батьки; Єдина тільки матір – Україна. Зневажаймо і братів, і сестер, Що руку не нашому батьку подали, Учімо цього маленьких дітей, Щоб ту ворожнечу скрізь розсівали. Бо ж знаємо краще, куди нам податись, Кого - величати, кого – засудить, До кого у найми покірно найнятись І щиро та віддано так полюбить. Пощо Україна? Нехай знедолена блукає Кривавими шляхами розбрату й печалі Та рідних діточок своїх шукає Під плотом у сусіда, а інших – у канаві. Ми ж немічні, а, може, й трохи тупуваті, Нема вже й сил, ні розуму, ні волі, Щоби державу самостійно збудувати... Усюди роздаєм свою ганебну долю... Мабуть, комусь згодиться, Якщо собі давно не треба, Зате хоч можна до чужого притулиться, - На дурнів і сліпців завжди потреба. Приємно так, без будь-яких проблем Виконувать не свій сценарій... Маленька участь – одразу кісточку гризем, Що милостиво кинув нам хазяїн. Його ми любим, поважаєм, Даємо лапу, схвалюєм думки. Братів своїх – нещадно зневажаєм За пана іншого і кращії кістки! Вона ж стоїть самотня край дороги, Не плаче, а лиш смиренно жде . Та ще щомиті молиться до Бога, З надією, що хтось з дітей добро у серці віднайде Та шляхом праведним у світ ввійде Разом, у єдності з братами, Що стане істина для всіх одна – понад віками: І щастя, й радість там, де рідна сторона, Багата й незалежна Україна – своя, а не чужа!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
0