Наша історія.

 
Наша історія.
 
Стала. В дзеркало дивлюся
Тай собі гадаю:
Що це, вправо я хилюся –
Плечко опускаю?
 
Сіла. В спогади втопилась.
Ти ж хіба ж не знаєш?
Мало жому наносилась?
Трави всі збираєш
 
Та мішком додому носиш –
На зиму ховаєш.
Скільки того? Капка з носа,
Як повисихає.
 
Зими довгі, страшні люті,
З снігом і з морозом.
 -  Як це жити? І як бути?
Дай же, Боже, розум.
 
Прости мене, Боже, бідну,
Не суди суворо. –
Відібрали землю рідну.
От, – краду на сором.
 
 -  Ходім, доню, по солому –
Гріх, я не перечу.
Лячно йти вночі одному
В люту холоднечу.
 
-  Ти мене учила, мамо:
Не роби гидоту…
Що нехай те буде мало,
Але з свого поту.
 
 -  Гірко, доню, моя мила.
Серце сором крає.
А корова зголодніла –
З голоду здихає.
 
Як корова наша здохне,
То й ми поздихаєм.
Серце в «Родины» не тьохне.
Якось дочвалаєм …-
 
Наскубли в’язки соломи –
Аж пучки горіли.
Тай пішли хутчіш додому,
Бо уже сіріло.
 
Завірюха завиває,
Куди йти, – не бачим,
Уже й сорому немає.
Йдемо й гірко плачем.
 
Того снігу – до коліна,
Ледве тягнем ноги.
Руки й спина – вже зомліли.
Дійшли до дороги.
 
Калатало серце в грудях
Від страху і втоми.
І не скажеш те на людях.
Вже. Нарешті. Вдома.
 
По стеблині зазбирали
В обійстю солому.
І від страху вже не спали:
Що ж буде потому?
 
Виглядаю з-за фіранки,
Аж стукають зуби –
До обіду, аж від ранку.
Боже, що ж то буде?
 
На дорозі, недалеко,
Вже сторож з’явився.
Заглядав, немов лелека,
Бо слід загубився.
 
Походив, поматюкався
І назад вернувся.
На бариш він сподівався,
І ось так спіткнувся.
 
«Як не маєш чим платити,
То плати собою,
В казематі будеш гнити:
Полагодь зі мною!»
 
А скирти оті чорніли,
Згнивали до літа.
Ну а люди – щоб не сміли
Взяти «своє» з жита.
 
Кожен день із гучномовця
Язиком плескали:
Все це наше! – Й урядовці
Бариші збирали.
 
Отаке життя вдовицям…
Комунякам – сором.
Сумно, гірко подивиться,
Що було з народом.
 
Глитаї оті радянські
Все собі згрібали.
Все, що можна було взяти,
Скрізь позабирали.
 
Оголили Україну,
Голову побрили,
І отруту їх зміїну
По землі розлили.
 
Знову множаться вдовиці,
І сироти плачуть.
Виють вражії вовчиці,
І в них біси скачуть.
 
Тягне їх на Україну
Сльози умножати,
Неньку рідну солов’їну
Чоботом топтати.
 
Бо не мають де подіти
Бомби і гармати –
Поспішають вражі діти
Крівцю проливати.
 
Та як ви ж такі багаті
Та мудрії люди,
Робіть лад у своїй хаті
Та не лізьте всюди.
 
Не вбивайте та не цькуйте,
Не живіть брехнею,
І для воєн не працюйте,
Не тіштесь бронею.
 
Свої лапті підкували –
Підошви залізні,
Щоби знову збиткували,
Несли біди різні.
 
Гей, проснися, Україно,
Витри свої сльози!
Йди до Господа, дитино,
І Він допоможе!
 
Нехай блудні твої діти
Господа шукають,
Бо без Нього, як ті віти,
Всі позасихають.
 
Дай нам, Боже, спам’ятання, –
Виведи із блуду.
Я від вечора до рання
Прославляти буду.
 
Бо Ти, Боже, хочеш правди,
Пізнання, покори.
Милосердний, добрий завжди –
Ти рівняєш гори.
 
І всю велич їх і силу,
Могутність і славу
Робиш, наче жменька пилу
Бурі на забаву.
 
Хто ж то може сперечатись,
Господи, з Тобою,
І бездумно величатись?
Вмиється сльозою.
 
Станьмо, браття Українці,
Разом всі – стіною.
І на Божій станьмо гілці
Буйною листвою.