Казка. Зайчик-знайчик.
Чемний зайчик-побігайчик
Завжди весело стрибає.
Каже він про себе: «Знайчик!»
Ніби, в світі, все він знає.
Кожен день свою морквину
Десь знаходив там, у полі,
А засушену ожину
У травичці, знизу, долі.
У колисочку із листя
Зайчик наніч забирався.
Як у всіх тварин годиться,
Куцим хвостиком вкривався.
Раз прокинувся й злякався:
Не міг вимовити слова…
Сам собі чужим він здався:
Шубка біла, мов пухова!
Запитався у сороки:
- Хто це в лісі бешкетує,
Завдає мені мороки,
І ось так оце кепкує? –
- Ти маленький ще, незнайчик.
То зима прийшла до лісу:
Білим став сіренький зайчик ,
Все сховала за завісу. –
- Як я моркву відшукаю?
І ожину і грибочки?
Де ж вони тепер? Не знаю…
Не зима, а заморочки! –
- Досить вже, не плач, вухатий!
І ніколи не хвалися!
Марно дрібні сльози лляти,
До науки ось берися! –
Рушив зайчик чеберяти,
Розглядати, пізнавати,
Мудрість в серденько складати,
Щоб, насправді, мудрим стати.
| 
та
у Вас 
0
