В’ється вулиця рідненька –
Стрічка споришу,
Кланяюсь тобі, земелько.
Йду я, не спішу.
Сумно… Нікуди спішити,
Вже ніхто не жде.
Хата он стоїть Улити,
А слідів — ніде...
Як же швидко промайнули
Роки молоді!
Над рікою верби гнулись,
Там нема води…
Розламавсь давно місточок,
Висохла ріка.
Пада спалений листочок –
Пам’ять в нім гірка.
Вже новесенькі будинки
Стали в рівний ряд,
Є й завалені хатинки –
Три стоять підряд…
Тут жила Марія хвора –
Жаль, її нема…
Де подвір’я тітки Дори,
Тиша там німа.
Ось стара, дубова лава.
Скільки ж це їй літ?
Милувався на заграви
Тут старезний дід.
Скрутить «козячу» він ніжку,
В світлі ліхтаря,
Та й розкаже оповідку,
Як стеріг царя.
Осінь, холод. Дід – босоніж,
Усмішка в очах.
Грівсь старенький на осонні,
Доки й не зачах.
Час прийшов, дідка скосило…
В серці біль і щем.
Всіх забрала і накрила
Смерть своїм плащем…
Вуличка своєю стала,
Для людей нових.
А померлі… всі зостались
В пам’яті живих.
12. 04. 2017 рік
Світлина з інтернету
| 
та
у Вас 
0
