Загорілось, запалало.
Я пішов від тебе, мила,
Бо дуже стомився...
Мене пестила, поїла –
Та й переситився...
І здається, що я випив
Тебе до останку.
Щось шукав, по хаті нипав,
Бурмотів щоранку:
Хочу свіже, молоденьке
Тіло пригортати.
Щось лукаве, солоденьке
На вушко шептати.
А до тебе, дорогенька,
Серце захололо,
Бо зустрілась молоденька:
В душі закололо,
Загорілось, запалало,
Що аж дух спирає.
Що даєш, для мене – мало,
А більше – немає.
Ти хороша, добра, знаю.
Наче очманілий,
Я від тебе утікаю.
Ніби вже й не цілий…
Мого серденька частина
З тобою лишилась,
І я, наче, та дитина,
Що десь заблудилась.
Я хочу жити.
З болем в серці ці рядочки
Щоденно читаю,
Випрасовую сорочки,
І знов випираю
У сльозах своїх гарячих,
А в обіймах сушу.
Від цих ляпасів добрячих
Посміхатись мушу.
Чи ж то можна , мій коханий,
Коханням обпитись,
І обіймами, жаданий,
Колись насититись?...
Мабуть, серце твоє, милий,
Порохом припало,
Аж не віриться: зрадливий…
Ні, я не чекала…
Ти поезію кохання
На вогонь міняєш.
Як той злодій, без прощання,
Від мене втікаєш…
Може, ще не все пропало
І він повернеться?
Плаче серце, воно впало…
В агонії б’ється.
Досить, знову заспіваю
Вранці на світанку!
Будь, що буде, зачекаю
Зрадника на ґанку.
Як Господь Ісус прощає,
Мушу й я простити.
Непрощення – убиває,
А я – хочу жити.
|
у Вас 
0
