Я хочу жити!

Загорілось, запалало.

Я пішов від тебе, мила,
Бо дуже стомився...
Мене пестила, поїла –
Та й переситився...

І здається, що я випив

Тебе до останку.

Щось шукав, по хаті нипав,

Бурмотів щоранку:

Хочу свіже, молоденьке

Тіло пригортати.

Щось лукаве, солоденьке

На вушко шептати.

А до тебе, дорогенька,

Серце захололо,

Бо зустрілась молоденька:

В душі закололо,

Загорілось, запалало,

Що аж дух спирає.

Що даєш, для мене – мало,

А більше – немає.

Ти хороша, добра, знаю.

Наче очманілий,

Я від тебе утікаю.

Ніби вже й не цілий…

Мого серденька частина

З тобою лишилась,

І я, наче, та дитина,

Що десь заблудилась.

Я хочу жити.

З болем в серці ці рядочки

Щоденно читаю,

Випрасовую сорочки,

І знов випираю

У сльозах своїх гарячих,

А в обіймах сушу.

Від цих ляпасів добрячих

Посміхатись мушу.

Чи ж то можна , мій коханий,

Коханням обпитись,

І обіймами, жаданий,

Колись насититись?...

Мабуть, серце твоє, милий,

Порохом припало,

Аж не віриться: зрадливий…

Ні, я не чекала…

Ти поезію кохання

На вогонь міняєш.

Як той злодій, без прощання,

Від мене втікаєш…

Може, ще не все пропало
І він повернеться?
Плаче серце, воно впало…
В агонії б’ється.

Досить, знову заспіваю

Вранці на світанку!

Будь, що буде, зачекаю

Зрадника на ґанку.

Як Господь Ісус прощає,

Мушу й я простити.

Непрощення – убиває,

А я – хочу жити.