а, щастя там, де нас нема-

задуже віримо, задуже ми чутливі, 

усе гарцюємо щодень

і сподіваємось на диво:

от-от якийсь міліардер роздасть

усім нам по мільйону, 

тоді піднімемо ми мову, 

культуру, шану й оборону.

тоді знайдемо серед нас

нових Шевченків і Хмельницьких, 

піднімемось з колін, як інші, 

й не падатимем в ноги ницьки, 

а, покищо, в наших кругах, 

сімейних, дружніх і знайомих, 

будемо їздити по світі

в країни словiв, наче роми.

і кожен раз, щопокоління, 

ступатимем на щабель вище, 

йдемо угору, та еліта

кидатиме нас знову нижче:

замало книг у тебе є!!!

замало років у навчанні!...

не йди д` гетьманів козачком, 

у них, будеш завжди` останнім.

і, по ночах, ти не пиши, 

і не читай, бо це- без змісту, 

потрібний ти не мудрецям, 

не храмам, не селу, не місту, 

бо не приймуть, бо не приймуть, 

бо ти, хоч свій, але- чужак, 

їм треба просто на два роки

нових рабів-служак.

ти-слов`янин, та- не поляк, 

не- чех і не- словак, 

не- серб, 

твої- лопата, коса, серп, 

мовчи, не твій- на дверях герб, 

ти- не індієць, не- француз, 

твій друг- то сірий чорногуз, 

лабата чапля та лелека, 

ти- не удома, ти-далеко, 

але, й удома, ти- чужак, 

помовч: повзе їжак, 

помовч: злітають ластівки, 

помовч: зринають горобці, 

такі ж прудкі...

ні! все ж- не ті!

вони возвишені, в погорді, 

біля палаців серів й лордів, 

сіньорів та мес`є...

ми-тут, а Україна є

в серцях глибоких океанів, 

вечірній час- молитва рання, 

слова, злітають: наче мрію, 

я- українець, бо ще вмію

писать й читать мовою рідних, 

раб- серед злидарів, злидар- між бідних.

не там ти народився й не у час, 

лиш Україна залишилася у нас, 

хоча й не завжди лагідна була, 

та ймення її час не зітре

з нашого чола.

 

Іван Петришин