Зламане дерево. Тиша незвична…
Навіть ворони сховались, мовчать.
Люди зі схованок боязно вийшли,
Діти нагадують диких вовчат.
Темно в підвалах… Лиш чути жіночий
Шепіт: — Як страшно… Тремтить дітвора…
В дім залетіла ракета впівночі,
Вирва глибока на місці двора.
Все, що вціліло, несуть до підвалу.
Холодно… треба зігріти дітей.
Мовчки ворожу клянуть всі навалу.
І з нетерпінням чекають вістей.
Дівчинка гладить ведмедика ручкою:
— Скоро вже! Скоро! Повернеться тато!
Плаче над сказаним словом онукою,
Рідна бабуня… Зруйнована хата.
Кутає донька маленьке дитятко…
Далі, як жити? Не знає ніхто.
Чим натопити, і їжу де взяти?
Знищений одяг, вціліло пальто…
Журиться мати, та люди — не звірі,
Їм помагають гуртом, всім селом.
А в надвечір’ї обличчя всіх сірі —
Смерть знов ховала когось під крилом.
27. 02. 2018 рік
Картинка з інтернету
Дякую Едуарду Неганову за натхнення
*Примітка. Цей вірш — переможець конкурсу "Вірші про війну". Перше місце. Виграш 5000 грн. ***Вірш увійшов до збірки "Напиши про війну".
| 
у Вас 
0
Але це наш біль, 
