Кодекс патріотизму

- Говориш любиш, віддаєш...
А в мене от одне лишень...
Щасливий ти – сердець без меж,
А я люблю до глибини кишень.

- Які ж там в тебе кишені?
Дванадцять–двадцять по сімнадцять?
- Ти знаєш, а якось мені
Не було часу роздивляться...

- Та там, мабуть, одні дірки,
Міль мешкає одежна.
- Ти сам наводиш на думки:
Тоді моя любов – безмежна...

- Замовкни, хлопче, глянь довкола,
Що можеш сам ти проти всіх?
Був і немає Чорновола...
Любив? Не встиг? Чи то не зміг?

- А хто йому не дав досягнень?
Такі, як ти, голосні крикуни,
Ті, хто з трибуни обіцяли манну,
Не гнучи власної спини.

- Хм, ти ж пам’ятаєш владу бідних,
Трудящих робітничих мас, -
Годує влада лиш потрібних,
А іншого не вигадав ще час.

- Але ніде не пише про злочинців,
І пам’ятники вдячності ростуть
Простим і щирим українцям,
Не тим, що родять каламуть.
- То ти – святий? – Святі на тому світі.
- Ти грішний? – Кожен з нас грішить,
Однак, не часто кажуть “Україна” ніжно,
Не в кожного у грудях ще щемить
За клаптики родющої землиці,
За гілочки іще живих лісів,
І прикро, що плюють в свої ж криниці,
А потім проклинають дідусів
За нібито розкрадену державу,
Забруднені Чорнобилем краї,
Та тільки кожного ізнову душить жаба,
І далі тягнуть по копійці шахраї.
А якщо взяти кожну папірчину,
Покинуту у місті чи в селі,
Я впевнений, Чорнобиль й половини
Не викинув, як людоньки самі.

- Не розумію, за що ти тут б’єшся?
Ти думаєш оцінять, піднесуть?
- Я дбаю зараз про прийдешніх,
Ось ціль моя і самосуть.
Адже не патріот, хто є партійним,
УНА УНСО чи Рух – усе не те,
Патріотизм – щодень в ім’я Вкраїни,
Це гасло, безперечно, золоте.
Шкода лишень, що так прожити може
Не кожен пересічний мій земляк,
Це свого роду дар, напевно, Божий,
Який ніколи не оцінять, а відтак,
Лишається незмінно просто жити,
Любити край, людей, які вже є,
Не світ тобі, а ти потрібен світу,
Займи ж достойне місце в нім своє.

- Ти мариш невідомістю, козаче,
Нема й не буде в нас таких,
Хто гроші заробляє рачки,
Думки твої сприйме на сміх.
І знову ти лишишся наодинці
З своєю ілюзорністю чеснот,
Бо українці – всюди українці, -
Лінивіший лінивіших народ.
Їх не чіпають – і вони щасливі,
У крайніх хатах проживають тихо вік,
І альтруїстів мають всі за божевільних,
П’ючи їх кров щоденно, наче сік.

- Ну й хай, мене це не хвилює,
Найголовніше зовсім не у тім:
Є патріот, хоча б один, між суєт, -
Не стихне мій батьківський дім.
Бо рознесеться “Ще не вмерла України...”
По всій Європі, по усій Землі,
Та тільки де ти, той голосний сину,
Пора вже плечі нам розправити свої?!!

Я не можу назвати себе справжнім патріотом, я є пересічним українцем, який просто має велике бажання жити, жити, дбаючи не про себе – про майбутнє. А Завтрашній День може настати для України тільки тоді, коли особи, прийшовши до влади, перестануть турбуватись про державу, як про місце, і спрямують відверто очі до людей. Шкода, лишень, що в нас так мало Українців...