Мій дорослий хлопчик вирішив погратися у війну. Я не можу сказати «піти на війну»… Я не можу мовити «воювати»… Він для мене назавжди нерозумне хлоп’я, що толочить кропиву з дерев’яним мечем.
Мій дорослий хлопчик вирішив погратися у війну. Він сказав мені це так, наче вимовив: «Мамо, я сходжу по хліб і повернуся. Може, повернуся…».
Ні, я не плачу, сину. Усі мої сльози розлилися шаленим потоком десь біля порогу (а може, загородять-таки тобі дорогу?) ще тієї миті, коли усвідомила суть сказаного тобою. А зараз я просто сиджу на кухні, тримаю в долонях уже схололе горнятко чаю і вслухаюся в кроки. Може, ти повернешся сказати, що пожартував?
Дмухаю на прохолодну солодкаву гущу й згадую усі потішки-забавлянки. Може, затримаю тебе лагідними словами, нескінченною казочкою про зайчика?
Я пишаюся тобою, сину! Не скажу супроти твого рішення жодного слова – я змогла виростити гідного сина, справжнього чоловіка. Тільки відтепер в моїх очах назавжди застигли озерця суму, океани сліз. Боже, вбережи! Боже, не допусти їх виплакати!
Я люблю тебе, сину.
Дякую. Боляче читати такий крик душі. Скільки матерів провели своїх синів... Хто дочекався, а хто... Війна — це біль і сльози, це невимовне горе матерів. Треба сподіватися на краще. Ця мати віддає своє найдорожче, свого сина, на захист України. Мати — патріотка. І це не пусті слова.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
