Веселими були думи коло тата й мами,
тепер думи посивіли,лихо мені з вами.
Лихо в хату завітало, думи заселяє,
одна другу доганяє, поради питає. Чи не скжеш, мила думо,як на світі жити,
не підкажеш подруженько,як злихом миритись?
Де не підеш,не поїдеш,кого не спитаєш,
ніхто тобі не дасть ради,як грошей не маєш. А де ж взяти тії гроші?Підкажи небоже,
заробити неможливо,а вкрасти-негоже.
За все плати,усе віддай,а за віщо жити?
Думо моя нещасная,тяжко й говорити... Ходить вільна Україна,просить допомоги,
вклоняється низесенько,оббива пороги.
А де ж твої Україно славні чорноземи?
А де ж твої поля, ліси? Україно де ми? Хто ми сивая матусе?Серце щимить ниє.
Кожен хоче ускубнути,ще й кісточки миє.
Ми ж бо вільні Українці!Чи ми не слов'яни?
А може,ми малороси,може росіяни? І чого ж то нас гойдає,як хвилю в негоду?
Чому ходить непрвдонька посеред народу?
Чому знову посіпаки,як колись панують?
Чому плаче нарід бідний,а пани не чують? Чому думи Кобзареві по сей день блукають
в Україні вільній, новій,де спочить не знають?
Нема думи вам утіхи,нема вам поради,
лихо ходить по оселі, не дам собі ради...
| 
та
у Вас 
0
