|
Коли вогник надії у серці зотлів
Від жорстокості світу й омани,
Струменіють жалі, мов краплини по склі,
І роз’ятрюють зболені рани.
Піднімати вітрила бракує снаги,
Нас давно вже стихія скорила,
Відрікаються рідні від нас береги
І маліють зневірені крила.
На людських вівтарях не злічити жалів
За навіки утраченим щастям.
Лиш здається, що ми не такі вже і злі,
Хоч позбулися Божої ласки.
Наші янголи плачуть не тихо – ридма,
Розправляючи крила в безмежжя,
Аби знов відступила з душ наших пітьма,
Аби в них загасити пожежі.
Зрозуміло тепер, що Божественна вись
Не бажає нас в лоно приймати –
Ми самі світло-суті своєї зреклись,
Ми для себе – мов справжні пілати.
Нам для ближнього важко подати руки,
Все святе за гріш мідний продали.
Що запише Суддя на життя сторінки,
Коли бранці ми власних баталій?
Та з роками слабіє Божественна твердь,
На котру колись стала Людина.
Нам до Вічності двері відчинить лиш смерть,
Як дозволять нам власні провини...
| 
у Вас 
0
