На роковини Івана Франка

На  роковини Івана Франка

Над Вкраїною – часу столітні познаки.

Сонце в грозах вмиває лице молоде.

Знов тривожна струна козака-невмираки

Озивається тужно,

мов вітер, гуде.

Йому бачити тяжко і боляче знати,

Що моторний козак – кревний друг його й брат,

Як і перше, пантрує лиш власні пенати,

Але вищі утричі й пишніші стократ.

Що змордований люд із новими торбами

Плине й плине до безвісти шляхом старим.

Зрікшись, власне, домівки, дитинки і мами,

Плине, щастя шукаючи,

в той таки ж Рим.

І несповнені мрії, як трави прим’яті,

І похнюплений, битий морозами, цвіт…

Зажурився козак у тяжкому сум’ятті,

Кинув оком – і в землю запав його слід.

Але й там допікають поразки й провини.

І не час умирати. Тож вкотре – ожив!

Наступають великі

нові роковини,

І засіяне зерно надіється жнив.

Над безсиллям, над відчаєм-душеловом

Промовляє, як вічності вартова,

Стоголоса бандура Франкового слова,

І Франкової мислі струна громова,

Що не дасть, не дозволить упасти в зневірі,

Присоромить лінивих, байдужих дійме!

І навчить вибирати собі поводирів

І не йти по пустелі, мов стадо німе.

… Бачить вічний козак: в ріднім краї не рай ще.

Але той, хто піднявся над смутком доби

І згодований чорним мужицьким окрайцем,

Простягає Вкраїні

щоденні хліби –

Споживай і міцній! І примнож свої сили.

Довго ждати? Не жди ж!

                                       Будь! Збувайся сповна!

Невмирущий козак

виростає з могили,

І гуркоче Франкової мислі струна.