|
На роковини Івана Франка
Над Вкраїною – часу столітні
познаки.
Сонце в грозах вмиває лице молоде.
Знов тривожна струна козака-невмираки
Озивається тужно,
мов вітер, гуде.
Йому бачити тяжко і боляче знати,
Що моторний козак – кревний друг
його й брат,
Як і перше, пантрує лиш власні
пенати,
Але вищі утричі й пишніші стократ.
Що змордований люд із новими
торбами
Плине й плине до безвісти шляхом
старим.
Зрікшись, власне, домівки, дитинки
і мами,
Плине, щастя шукаючи,
в той таки ж
Рим.
І несповнені мрії, як трави
прим’яті,
І похнюплений, битий морозами,
цвіт…
Зажурився козак у тяжкому
сум’ятті,
Кинув оком – і в землю запав його
слід.
Але й там допікають поразки й
провини.
І не час умирати. Тож вкотре –
ожив!
Наступають великі
нові роковини,
І засіяне зерно надіється жнив.
Над безсиллям, над відчаєм-душеловом
Промовляє, як вічності вартова,
Стоголоса бандура Франкового
слова,
І Франкової мислі струна громова,
Що не дасть, не дозволить упасти
в зневірі,
Присоромить лінивих, байдужих
дійме!
І навчить вибирати собі поводирів
І не йти по пустелі, мов стадо
німе.
… Бачить вічний козак: в ріднім
краї не рай ще.
Але той, хто піднявся над смутком
доби
І згодований чорним мужицьким
окрайцем,
Простягає Вкраїні
щоденні хліби
–
Споживай і міцній! І примнож свої
сили.
Довго ждати? Не жди ж!
Будь! Збувайся
сповна!
Невмирущий козак
виростає з могили,
І гуркоче Франкової мислі струна.
| 
у Вас 
0
