Вечеря таємна - так солодко, так сумно!
Іще ти серед нас, та смерть вже біля вуст...
Коли б у небесах заграли Божі сурми,
Постав би над усім всевладний, як Ісус!
Та ні, в кутку сидиш - занурений у мрії.
¬¬¬ Чарчина у руці під лампою блищить.
І ловить погляд твій закохана Марія,
І моторошна їй остання щастя мить.
Вже й запізно питать, чи ти талант, чи геній,
Чи випадково ти запав усім в серця,
Бо кожен подих - свист через пусті легені...
Так скільки ж хресних мук на Божого агнця?
За тебе не помреш, не викупиш у смерті...
Я ж лікарів благав, я ж Господа гнівив:
-О, нащо ти такий до людства жорсткосердий,
Що кожен храм земний будуєш на крові?
Всі лікарі мовчать, Бог зиркає з-під лоба,
А ти в пітьмі вогкій вгасаєш від сухот...
Такий собі поет, невизначна особа,
¬¬¬ Хіба що злидні взяв від всіх земних щедрот.
Всі віршики твої по клаптиках паперу,
Мов миші розповзлись на весь широкий світ,
¬¬¬ Благенькі папірці, та їх слова, мов перли,
Розносять між людей новітній Заповіт...
Дивлюсь.., а ты вловив думки мої тужливі:
- Та кинь вже, Петре, кинь увесь набридлий сум...
Чи ми не молоді, чи в долі не щасливі,
А чи бракує нам високих світлих дум?
Та де ж наш тамада? Гей, наливай, Іванку!
... По вінця - та слідкуй, щоб кожен пив до дна.
Як ніч переживем і діждемось світанку,
Все темне із душі іщезне без сліда.
Веселий і ставний з блакитними очима,
Марія підійшла, а ти її обняв:
- Ой, кралечко моя, не знизуй так плечима,
Бо я клянусь тобі - іще не перебрав. .
Не слухай лікакрів - вони ж усі зануди,
Як хороше душі, то й тіло розквіта.
І шалом юних літ наповнюються груди,
І далеко від вуст отруйна гіркота.
Марія крадькома в кутку перехрестилась,
Та хлопці завелись, і хто вже пам'ятав,
Що смерть твоя близька на мить лише спинилась,
Що радощів земних востаннє ти ковтав...
....................
Ще зранку подзвонив: прибуду по обіді
Сестричка чергова - це добрий янгол мій,
Бо каже кожен день: Я знаю - вам обридло
В нас більше, ніж коли сиділи у тюрмі.
Ідіть хоча б на день, побудьте серед друзів,
Марію пригорніть за більш людських умов,
А я прикрию вас і набрешу обслузі,
Що ніби в диспансер вас викликали знов.
...Який я вдячний їй, яка ж це справді радість
І вечір, і всю ніч із друзями побуть,
Та, геть всі балачки, бо я уже збираюсь,
І сурми виграють мені: у путь, у путь!
Мерщий біжи, гукай! Я всіх радий побачить...
Сестричка подає мені умовний знак,
Але ж що чую я? Твоя матуся плаче?
Цілуй її, цілуй...не стій стовпом от-так.
І все - пішли гудки, я подививсь на рурку,
Матуся підвелась, а голос аж тримтить:
- Ой, бідолашний він - ніде нема притулку.
¬¬¬ Сміється - жартівник, та як йому болить!
Я рвучко до дверей, щоб слів її не чути,
Увесь квартал оббіг і всім переказав:
- Від лікарів утік і має скоро бути,
А вас через мене всіх не вечерю звав.
Що тут розпочалось! Усі заметушились...
Хтось в супермаркет біг, хтось страви готував...
А я все рахував години, що лишились
І, ніби ні з чого, страшенно нервував. .
...Та ось нерешті ти - нестримний, жартівливий,
Ледь двері відчинив, і вже вітаєш всіх,
¬¬¬ А матінка в кутку сидить така щаслива,
Що де й подівся біль старих тремтячих ніг.
Як швидко час минав у жартах, у дотепах,
Які кумедні нам ти віршики читав,
І тільки я мовчав, щоб не скочить в халепу,
Бо радості в душі ніякої не мав...
Вечеря таємна, вона мені тривожна,
Хоч сміху досхочу, та все в останній раз,
І хочеться гукнуть, що далі так не можна ¬–
¬¬ І жити і вмирать між друзів водночас!
Та взяв себе до рук, бо що іще лишалось,,
Як твій щасливий сміх лунав по всіх кутках –
¬¬¬ Ти одного бажав нам дарувати радість –
¬¬¬ Із тостом на вустах і келихом в руках.
.......................
Та добре знаю я, що ти буваєш інший,
Далекий, мовчазний, поглиблений в думки,
И мабуть саме з них народжуються вірші,
Вогнисті, мов зірки, нестримні, мов струмки.
О, як душа твоя спалахує від шала,
В ній пристрасті і гнів скіпають через край,
І чується з рядків: ні гопака, ні сала
Не висточить на те, щоб утворився рай.
Який до бісу рай, коли в натурах рабських,
Ідеї не свої, а виключно чужі,
Коли, як і раніш, всі гасла пролетарські
Бо більшости вони і досі до душі!
Є мова рідна, так, та гордості бракує,
І в той же самий час охочі до спокус
Дивує наш загал, де кожен сам смакує,
Немов і не між нас ділив хліби Ісус!..
Багато слів твоїх душа моя всмоктала,
Вони ведуть в житті, мов вогники в пітьмах
А матінка моя їх перед сном читає
І марить тихо в них, немов у молитвах. .
На жаль ще мало нас нас, хто добре розуміє,
Що тільки дружній гурт спроможний раювать?..
А ти, що пробудив у нас думки і мрії,
Від злиднів і сухот - приречений вмирать
І ось сидиш в кутку, полум'яніють щоки,
І свисти із легень вже чутно через стіл...
О, Божечки! Скажи - ти до нього жорстокий,
Лише за те, що світ він у душі вмістив?
Марія вся бліда до нього пригорнулась,
Шепоче щось йому, я чую тільки: йди!
І враз всі за столом веселощів позбулись,
Бо охопило всіх передчуття біди.
...Відсунувши стільця, ти став і посміхнувся:
- Наполягаєш? Що ж - тоді я мушу йти...
За кейсиком своїм убогим потягнувся,
Розкрив і довго щось ніяк не міг знайти.
Знайшовши ж, посміхнувсь: а ось він де - на споді
¬¬¬ Ліхтарик мій старий - китайський, а горить...
Марієчко, полиш! Ти плачеш? Годі, годі!
Не побивайся так, я звідсі йду за мить.
Востаннє ти вдивлявсь в її благальні очі,
Востаннє їй свої обійми простягав,
- Ну, прощавайте всі - я йти від вас не хочу,
Та янголу свому - сестричці - присягав.
...Ніхто не проводжав, лише вдивлялись довго,
Як з кожним кроком твій ліхтарик віддалявсь
¬¬¬ І в котре я уже благав за тебе Бога:
- Спаси і збережи, хай буде серед нас!
І ніби то дійшла молитва, бо ліхтарик
Тебе, неначе німб, під свій покрів узяв...
Коли б я тільки знав, до чого повертаєш,
Я б зупинив тебе і далі йти не дав...
....................
...На другий день - дзвінок - мерщій - йому погано.
Я вибіг на проспект, де ледь таксі вловив,
В лікарні був обхід, але сестричка Ганна
Сказала: так, слабкий, але іще живий. .
Як хочеш розпитать, іди до головного.
¬¬Він кращий лікар наш - у нього все й спитай..,
Та бачу ти блідий - підкошуються ноги,
Ой, Божечки! Впадеш! Сідай, скоріш сідай!..
Я ледь-ледь дотерпів, поки обхід скінчився,
А потім довгу ще нараду прочекав,
І ось, як головний нарешті сам лишився,
Я з острахом в душі до нього завітав.
І острах не підвів, не встиг я щось сказати,
Як вже облаян був скаженим матюгом:
- Такий і розтакий, як смів ти напувати,
До смерті - хворого товариша свого.
Даремно щось робить - нема йому рятунку,
Сухоти в стадії останній, ти ж це знав!
Я слушних слів шукав, і серце билось лунко,
Бо мертвим я тебе іще не уявляв.
...Від того й загарчав: він не повинен вмерти!
Найкращий від усіх хай довше всіх живе!
Та впертий головний чи вдруге, чи вже втретє
Розпочинав мені доводити своє...
Ми довгий час скублись та потім примирились,
Бо подолати смерть ніхто із нас не міг,
Він витяг весь свій спирт, і ми з ним так упились,
Що я лише одне запам'ятати встиг:
- Бездумні! Ви його таки перепоїли,
А втім, при чому ви? Він сам так забажав,
Бо далі хворим жить була йому несила,
А, як несила, це уже не жарт!
......................
...Ти вмер на третій день...на п'ятий поховали,
Живих не бережуть, а мертвих люблять в нас.
Редактори газет всі дружньо промовляли:
Який ти був талант і як завчасно вгас.
Марія з натовпу ледь до труни продралась,
І хтось поглузував: ну хто вона йому,
У шлюбі не була, а так собі... кохалась
Та їздила колись до нього у тюрму
Тут хлопці почали твоїх віршів читати,
Та підійшли менти і відтягли убік:
- Ви що перепили - навіщо так кричати,
Адже померлий був пристойний чоловік.
Враз причвалав товстий і замахав руками,
Могильники взяли труну на рушники,
Хтось видавляв сльозу, хтось прибував в нестямі,
А невідомий хтось до ями тяг вінки...
Весь вечір і всю ніч тебе ми поминали.
¬¬¬ За тим сумним столом було дванадцять нас,
І з того, що весь час слова твої лунали,
Здавалось, десь і ти тут поблизу ховавсь...
Пройшло всього три дні, і зник ти із могили,
Лишилася у ній сама пуста труна,
Ми кілька місяців до слідчого ходили,
Та він не встановив, на кому ця вина!
І ширяться чутки, тобі б було так смішно,
Дізнатись від людей, що ніби то, воскрес.
Не знаю, як кому, а ось Марії втішно,
Що не в землі гнієш, а досягнувсь небес.
На радіо щорік про тебе передача,
На вулиці твоїй меморіальний знак.
Та не радію я, а тільки що не плачу,
Бо віршики твої все не зберуть ніяк.
Вже й спонсора знайшли, вже й був і упорядник,
А потім нанівець, як завжди все звели.
З Канади приїздив до нас якийсь там радник,
І ми йому твої вірші передали.
Нехай, нарешті там вже вийдеш з-під опали,
Бо в нас ти ніби є, і ніби то нема.
Вже й другорядних всіх поетів відкопали,
А перший, ти і досі у пітьмах.
.....................
Потроху час мина, молодші вже й не знають,
Як за часів імперії жилось,
А по майданах чутно, як лунають
Нові рядки, що склав не ти, а хтось. .
Від тебе в нім щось є,.. та не сухотний - дужий,
Бо кращіі літа провів не у тюрмі,
І з того, що життя йому не точить душу,
І вірші пише світлі - не сумні.
Це добре якщо так...та в серці знову смуток,
Бо сьогодення все іще хитке,
І не вдається нам ніяк збагнути,
Що в нім таке, і що в нім не таке...
Відкинули старе, бо стало ні до чого,
Та гаємось нове в майбутнє просувать.
Невже і далі злиднів хмара чорна
Від нас добробут буде затулять
На кого ж сподіватися - на німців,
Канадців, шведів, ще там на когось,
А може і самі собі ми не чужинці,
Щоб на своїй землі не досягтись чогось.
І нагодуєм всіх, і об'єднаєм,
Позбавим вікової самоти
Я вірю - Україна стане раєм,
Як нашим Богом станеш саме ти!
Та мабуть це лише пусті бажання,
Бо гіркота життя опалює вуста,
І світ кривавий, переповнившись страджанням,
Розпне за нас іще не одного Христа.
...Болить душа моя щоднини, щогодини,
Немов уся вона з розпечених вуглів.
Всі радо дудлять шнапс, всі люблять Україну,
І тільки ти єдин із всіх її жалів.
2000-2005
|
у Вас 
