Над рікою місяць сходив, Срібною росою. Попід тинню, на городи, Мандрував журбою – Що не стріне миле сонце, Не всміхнеться діткам, Зазирав у всі віконця Стукав всім у хвіртки. Та й розгублено тинявся Світом, як приблуда Хоч велично й файно вбрався Все ж не бачать Люди… Розсудіть, кому цікаво І хто не байдужий Що не так? У чому справа? Біле, темінь мружить…
Чого варта добродушність Честь, добро, прикраси? Якщо в Інших незворушні Сонні лиш гримаси…
А я би Місяцю запропонувала звернути увагу на зірки. Певно, не одна на нього задивляється. Сонце всіх вабить, тому й пекуче, а чи варте воно щирої журби Місяця7
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
klavysjka: Так воно і є, і це мрія та бажання. якщо не кожного свідомого українця, то більшості. Бо ворог прийшов у нашу домівку і вбиває нас у нашій хаті, на превеликий жаль
virchi: Цей вірш - ще один приклад поезії, народженої війною, це викрик люті та бажання помсти за ворожу атаку. Кожен рядок як це окреме побажання-заклинання на знищення ("Хай в безодню кане", "
у Вас 
1
