В ОДВІЧНИХ ШУКАННЯХ НАЙВИЩОЇ СУТІ
Буваю я різна - нестримно-сліпуча, Чи тиха ріка, що приборкала хвилі, Осяяна щастям, долаюча кручі, Чи птаха самотня, що крила втомила.
Буває, що серце у грудях схолоне, Вітрами недолі на шмаття порване, За мить - заіскриться душа, наче промінь, Що з висі прорвався крізь морок й тумани.
Буває, не вмію скінчить розпочате, Зриваюсь у відчай, як прірву глибоку. Та вчуся щодень я образи прощати, Із болю і зрад виносити уроки.
Я надто чуттєва і несамовита, За голосом серця іду, як по грані. Я милостей в долі не вмію просити І часто собі заподіюю рани.
Не вмію ходити протореним шляхом, Нікому скорити мій дух не під силу. Я дихаю волею, наче та птаха, І часто кажу собі - "Боже, я вільна!".
Залюблена в небо, у прагненні лету, Бажаючи гніву і смутку позбутись, Із серцем гарячим, душею поета, В одвічних шуканнях найвищої суті...
|