Розсипані вулиці містом вечірнім,
Неначе пронизані сяйвом вогнів...
Ідуть кудись тіні, дорогам не вірні,
Минаючи леза камінних кутів.

Вже скоро до ранку помре сонне місто,
Застигне в бажанні прокинутись враз.
Світила його посплітались в намиста,
Що зрання розтануть, як прийде їх час.

І тиша залізна огорне ті стіни
Прозорим і чорним нічним полотном...
І знову пустельні та довгі години
Одні володітимуть всім його сном...

Завмерла льодом срібним тиша,
Але вона кричить немов...
В думках рядки зажурні пише
І сум'яттям пірнає в кров.

Торкається натхненням дивним
Та холодом північних зим,
Веде шляхом терновим рівним,
Нечутно скрикує у нім...

Чому ж ненавидімо тишу?
А як на мене - краще крик!
Та ж часом душу не полишить
Невдячний хуртовин боржник...

Бачиш, сонце торкається ніжним промінням
Твоїх уст та волосся шовкового знов...
Я цілую тебе крізь заграви осінні,
І навіки дарую безмежну любов.

Твоє заспане серце своїм зігріваю,
Пещу словом солодким крізь тишу вночі.
Віддаю тобі все, хоч багато не маю,
Лиш кохання гаряче, як погляд свічі.

У твоїм світлім погляді всі запитання,
Що так мучать тебе та не знайдуть пуття.
Та не можу я зважити силу кохання,
Пояснити тобі, що люблю над життя...

Вірш про нерозділене кохання, кажу зразу я сам проти суїциду, ніколи не пробував і пробувати не збираюсь. Це просто вірш.

Кланяюсь тобі рідна земле

В сонячні дні і коли темно

Також тоді як дощі грають

Кланяюсь тобі і кохаю