Друкуються твори поетів, які не надіслали автору сайту біографічну довідку і зв'язок з ними втратився. Також можуть міститись твори, авторство яких не визначено.Якщо хтось знає біографію цих поетів або як з ними зв'язатись - пишіть у коментарях.
kraynyuk46:Сумно, п. Таміло. Чомусь за нас самих вирішують нашу долю чужі старі діди. Дивно. Огидно. Та тільки подавляться вони тим ягням. Ось побачите!
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Как умру, похороните
На Украйне милой,
Посреди широкой степи
Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украйны
Кровь врагов постылых
Понесет он... вот тогда я
Встану из могилы —
Подымусь я и достигну
Божьего порога,
Помолюся... А покуда
Я не знаю бога.
Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте — помяните
Добрым тихим словом.
Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора... Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне... Коли ж буде спокій та віра у світле?..
де ті слова, де та розмова. де ті думки посталі з висоти небес? почувши вперше голос волі нестримно крокував до сповнених життя чудес... тих рим, заплетених у вирі часу, загублених між кроків і людей, спотворених життям, так, наче не вірив я у сповненість ідей... я не пророк і не поет... я відголосок часу. блукаю поміж стін, тіней споруд запліснявілих людського німого гласу... вітаю сонце і життя, співаю пісню шани небу, що породило каяття. я йду до свого серця, йду до себе, в майбуття...
Де світ? Де я? Здіймаючи у гору руки, Дивлюсь у небо, у світи. Думки не в силі зупинити, Спроквола рухаюсь туди, Де небо розгорнуло простір, Відкрило очі, і в душі, Здійняло бурю спогадів пророчих.
Я йду туди де брак журби І протиріччя сновидіння. Та нині біль скував відродження душі, І марно, марно намагаюсь Я натовп розтопити, Штовхаю перехожих, не зважаю, На гамір, крики, сміх... Я поспішаю. Біжу. Втікаю. Від себе і від свого краю. Та не покину душу... Знаю.
І далі так стовбичу посеред прокльонів, Руки в небо підіймаю, Ні, не світи нові шукаю, А себе в тому світі... колись таки знайду. Ніхто тоді не скаже, Що марно час вбиваю, І від всього втікаю.
Мене звати Никитюк Наталія, мені 16 років. Навчаюсь у 10 класі, народилась у невеликому містечку- Вишнівці. Можливо колись чули, у Вишнівці знаходиться замок-палац князів Вишнівецьких, призамкова церква. Вишнівець колись відвідував Тарас Шевченко, і досі збереглась Шевченкова лавочка. Запрошую всіх в гості.
Захоплююсь поезією, з недавніх пір сама пишу вірші. Збираюсь поступати на філологічний, за характером - оптиміст, але мабуть ніколи не зможу простити зради. Мені дуже подобається творчість Л.Українки та Ольги Кобилянської.
Леонард А. Кеннеді: „На момент вагітності дитина у жінок уже є. І права вибору – вбивати її, чи ні, бути не повинно.” Цей вірш – моє „НІ!” абортам. Чекаю в коментарях ваших думок щодо поезії та піднятої теми.
Крок за кроком ступаю у прірву В темні хащі на ймення життя. Та їм назва одна - небуття. Там є лігво зміїних родів І зчорнілі, примарні відбитки Не людей... а рабів. Язики майже всі там роздвоєні У крові безвинних, Роз'ятрюють рани незгоєні.
Це не життя.
Але та мізерна приблуда в буття Не зіпсує картину Відчайдушного болю і страждання за правду. І мою. Незбагненну і вічну, Душу мою...
Вірші/статті
