Петро Сорока "ЛІСОВІ ПСАЛМИ”. ” Астон”, Тернопіль. 2012
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ! Доземний уклін за тонкокрилу ластівочку, що так неждано прилетіла зі смарагдових нетрів ще сонного пралісу... Я з великою радістю вловлюю у Ваших прекрасних лісових псалмах тонкі нюанси сріберних цимбалів, а раптовий повів тихого леготу торкається, як завше, досить ненав'язливо, добре наснажуючи і поволеньки затихаючи десь аж там, у невидимих і тому таких таємничих небесах душі, яка з трепетом і благоговінням, і з таким щирим захопленням щодня прислухається до ледь чутних кроків премудрого Творця нашого, по вінця залюблена в Його ненав'язливе Слово, що скапує цілющою росою з улюбленого для щирих наших сердець Голосу... О, по-справжньому благословен тільки той, чия душа ненастанно готується до майбутнього перельоту… Тож хай невмируще Слово царює у наших серцях довіку… Адже без Нього ми нічогісінько не варті… А перебуваючи в Ньому, ми стаємо не тільки мудрими і могутніми, а навіть безсмертними… І саме воно є тим Діамантом, який ми віками шукаємо по далеких світах… Ось він, цей омріяний людством Діамант! Торкнімося ж Його бодай разочок так, як хто зможе і як те кому вдасться… Не біймося! Не зволікаймо! І торкаймося якнайчастіше… Бо від ніжних доторків серця цей Діамант сяятиме, як сонце… І Той, хто його нам дарував, терпеливо очікує, коли ж ми побачимо цей предивний скарб і доторкнемося до нього подихом своїх спраглих уст, які пересихають від любові до Слова… О вірний Апостоле вічного лісу! Дуже прошу, будьте обачними і не згубіть жодного ключика з цієї в’язки, що лежить ось біля Вашого лебединого стилосу… Бо, не дай Боже, як згубите, то я дивуватимуся знову… І знайте, Друже, що сумного переходу немає… Чи хто колись бачив сумною ту душу, яка після тяжких і виснажливих мандрів повертається нарешті додому?.. Ото ж бо й воно… Безсмертя! Це сенс земного існування і вершина божественної , а не людської творчості … "Залишаючись наодинці з лісом, уголос співаю псалми, як це робить, на моє переконання, все живе у лісі.” – пишете Ви у своїй невеликій передмові… І далі продовжуєте: " Я прагнув, щоб у моїх віршах звучала світла літургійність, яку відчуваєш душею, коли входиш під крони дерев…” І після раптової паузи моє серце радо підхоплює:”СПІІВАААЙМОО ПСААЛМИИИ!”. А чи забарилася, почувши голос мого серця, душа? О ні, не була б тоді вона душею, якби хоч на хвильку вона завагалася… І забриніло: "Співайте для Господа пісню нову, уся, земле, – співайте для Господа! Співайте для Господа, благословляйте Ім’я Його, з дня на день сповіщайте спасіння Його!” То чи не підхопить цей псалом, дорогий Апостоле, ваша тисячоголоса лісова капела? Егегеей, співаймо для Господа! Осанна! Алилуя! Осання! Алилуя! Осанна! Алилуя! СПІВАААЙМОО ДЛЯ ГОСПООДААА! "Хай небо радіє, і хай веселиться земля, нехай гримить море й усе, що у нім, нехай поле радіє та все, що на ньому! Нехай заспівають тоді всі дерева лісні, – перед Господнім лицем, бо гряде Він, бо землю судити гряде, – Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи – по правді своїй!” Ви чуєте, Апостоле, могутній і мільйоноголосий унісон? То співають лісові дерева! Наші з вами дерева! Живі дерева нашого невмирущого народу! Дерева наших пращурів і наших нащадків! Алиилууяя!!! Алиилууяя!!! Алииилуууяяя!!! І вже дзвенять усі небеса, бо величезна армія вірних янголів радісно підхопила: АЛИИЛУУУЯЯЯЯЯ!!! То хіба, Друже, може сумувати чиясь душа, коли співають лісові дерева?
Навчи мене, Господи, з неба молитись, як птаха, І жити, як птаха, над кронами лип і сторіч. З буття в небуття переходити так, як мураха, Безболісно й легко чи свято, чи будень, чи ніч. Навчити мене, Боже, мовчати, як скошені трави, Рости і цвісти некрикливо, як терен і хвощ. Як хмара, тікати від слави, хвали, чи неслави, Над світом сумним прошуміти, як вітер чи дощ.
Навчи мене, Боже! І будь благословен Грядущий в небесах повік-віку! Царюй, Господи, у моєму серці, у серцях мого роду й народу… Cьогодні я схиляю перед Тобою, Всеблагий, своє любляче серце під урочисті хорали сонячного лісу… Осанна!
м.Житомир
| 
у Вас 
0
