Голосіївські оповіді

У старенькій хатинці Іванівни панував домашній затишок.  До стін були охайно прикріплені обрамлені полотна з вишитими пейзажами й образами. Всі вони прикрашались рушниками, вишитими гладью, хрестиком або були самоткані. Вони розкривали глибоке, тернисте коріння українського народу. На стільці, трішки згорбившись, сиділа сива бабуся. Навпроти – юний внук гордо розсівся на ліжку. Він любив слухати різні розповіді про давні роки...

«Колись у війну…» – почала розповідь бабуся. В цю мить у синіх очах хлопця зблиснула іскра. Він уважно почав дослухатись до кожного слова літньої жінки. Старенька бабуся не побачила – відчула це. Тому продовжила: «…життя було важке. Це зараз усе ніби є, живи і радуйся, та вже немає здоровя, люди стали іншими, чужими. Ніби все вже мирно, але чогось бракує.». «А як раніше жили, розкажіть, як виганяли фашистів із нашої землі» - з глибоким захопленням промовив Ваня до бабусі. Літня жінка аж зраділа цим словам і продовжила. А парубок уже більше не перебивав і уважно слухав розповідь:

«На люблятинській долині колись жив дідусь з бабусею, дочкою, зятем і внучкою . Коли прийшлала війна, зятя забрали на фронт. Після цього вся побутова чоловіча робота звалилась на широкі, але слабкі плечі діда. Німець наступав швидко, і скоро хутірець опинився під контролем окупантів. На залізничній дорозі через кожний кілометр призначався чатовий. Людей не вистачало, і старого діда примусили охороняти частину кілометра шляху поблизу свого хутірця. Німці боялися заходити в ліс. Тоді це був осередок партизанщини. Часто ми тоді й самі ховалися там від окупантів. Партизани добре знали того діда. Тому, проводивши диверсійні операції по руйнуванні залізничних доріг, одноголосно вирішили підкладати вибухівку під ділянку, що охоронялась тим дідом. 

Після першого підриву – німці вирішили покарати діда, вдаривши по обличчю. В результаті зламали ніс, мовляв, це попередження. Коли зламаний ніс загоївся, старий чатовий пішов до партизанів і попросив більше не підривати на його ділянці залізничну колію. Проте молоді хлопці лише посміхнулись: «Ми воюємо за твоє, батьку, визволення за нашу землю, ти повинен нам допомагати». Через кілька днів партизани знову підірвали залізничну колію на ділянці дідуся. Після цієї другої диверсії ввечері ще довго з хутора доносились крики: «Млеко!, яйко!». Це німці забирали  харчі з дому тої сім'ї. Винісши все, забравши всю живність і, застреливши єдиного собаку, нацисти до напівсмерті побили старого. Десь з тиждень дідусь лежав на ліжку. Бабуся з дочкою не відходили від нього. Партизани самі прийшли його навідати. «Потерпіть, діду, скоро ми переможемо, отоді заживемо» - втішав молодий отаман дідуся. Старий посміхнувся та ледь-ледь промовив: «Мабуть, я не доживу до вашої перемоги». Незабаром після одужання німці знову примусили старого охороняти ділянку залізничної колії. Партизани, дізнавшись про це, знову підклали вибухівку на ту саму ділянку. Ще й підбадьорили діда: «Не хвилюйся, наше діло браве!». А що міг зробити старий, це ж його земляки, це ж той Іван, що допомагав орати поле, Василь, що пас отару, Микола, що колись ходив до його дочки. Невже у них стріляти?!?

Увечері весь хутір палав полум’ям. Сім'ю того діда вивели на вулицю й по черзі розстріляли, всіх розстріляли, навіть бідолашну маленьку внучку не пожаліли. Ніхто з них не намагався втекти, ніхто навіть не скрикнув. Ми тоді були в лісі й бачили все це , бачили й боялись. Партизани теж усе бачили, але не втручались – у них були ІНШі завдання, не пов'язані з долею цієї сім’ї...»

Після цієї розповіді в юного Івана поставали в уяві картини тих страшних років. Це була дружня українська родина, була! У наш час, мабуть, ніхто вже не здатний на таку самопожертву. Вже світить ясне сонце, вже мирне небо дихає на нашу землю, поля вже забули канонади гармат. Здається, все повернули до останнього міліметра рідної землі. Але втратили ми не землю…