ПОПЕЛЮШКА 7

Дійшло до того, що лягати спати стали окремо, і раніше розмовляли мало, а тепер і вуст цілодобово не розтуляли. У цій ситуації тільки одна розумна людина і знайшлася — сама бібліотекарка. Прийшла до їхньої хати та примирила. Микола, як завжди, працював несамовито, то й отримував і платню добру, та ще й преміальні. Прийшов колись додому веселий, кинув за звичкою гроші на стіл: мовляв, дивись скільки — і усе тобі, ані копієчки не відніс на сторону. Вона сіла рахувати, збивалася кілька разів, а він не докоряв, лише крутив чубатою головою і сміявся:

—   Гроші добрий   рахунок люблять, то ж починай знов. Нарешті, вона вказала точну суму, і  він заспокоївся.

Цілісінький вечір обмовляли вони, що і кому на ті гроші купити, навіть чотирирічного Василька до цієї справи прилучили, а він з кумедно-серйозним виглядом давав батькам настанову, які йому по­трібні черевики, які сандалики:

—   У черевиків головне, щоб підошва товста і гумова була, тоді навіть, як і до калюжі потрапиш, ніжки сухими залишаться, а Для сандаликів головне, щоб дірочок багато було, тоді пилюка з них сама висипається і не треба буде раз-у-раз їх знімати, щоб її витрушувати.

—   Ото розумник, — сміявся Микола, — далеко підеш, синку, як підростеш.

Другого дня до міста вирушала вантажна машина за запасними частинами і Микола відбув разом з нею. Не минуло і двох годин, як він поїхав, а у двері стук, і не просто собі стук, а вимогливий. Вона злякалась, навіть, застигла серед кухні з мискою у руці, яку відтирала цеглиною, та Васильчик пристрибав:

—   Мамо, мамо, відчиняй, до нас прийшли.

Поставила миску на стіл і пішла відчиняти. Відсунула лямку, штовхнула двері, а за нею сам голова сільради стоїть.

—   Щось з Миколою, -— майнуло в голові, — дай то, Боже, щоб живий був.

Та справа була зовсім не в аварії.

—    Ви така і така? — запитав у неї голова, навіть не привітавшись, хоча і знав її ще змалку.

—    Так,— відповіла вона, і все всередині у неї від цих слів захололо.

—    Раз так, — тим же тоном продовжував голова — то розпишіться отут, що отримали повістку.

—    Яку це повістку? — спитала вона, бо досі ще не чула цього страшного для багатьох слова.

—    Як яку? — здивувався трохи голова її необізнаності, — звичайну повістку обласної прокуратури, а про те, що отримали, розпишіться отут.

Тремтячою рукою поставила якусь закарлюку і отримала клаптик паперу. Такий собі звичайний на вигляд, але занадто страшний за своїм змістом.

Цілий день місця собі не знаходила, а тут ще сусідка завітала — ніколи не заходила, а тут, як лиха вість, то й вона на порозі.

—    Здрастуйте у вашій хаті! А не знайдеться у вас, сусідонько, трішки солі? Вирішила ото борщ вирити, а солі обмаль, не вистачить, то   я й до вас.

Відсипала мовчки, дала, а в сусідки очі так і бігають, так і бігають, видно, спитати про щось хоче, а не наважується. Нарешті, все ж спитала:

—  А це у яких справах до вас голова прибігав?

- От і почалось, — подумалося, — і це лише початок». Але хоч і схвильована була, та виду не подала.

—  Та не знаю, якийсь папірець Миколі приніс, а він якраз у від'їзді, то й залишив.

—  А про що?

—   Та хіба я знаю, прочитати мені важко, бо дрібнесенькими літерами, а я малописьменна.

—   Давайте я вам прочитаю, щоб не хвилювалися. Гірш за все, коли щось невідоме.               

-          Щиро дякую, але Микола не полюбляє, коли хтось до його справ втручається, любить все сам — така вже вдача, та  і не цікава я до таких речей, так що вибачте мені.

А сусідка стисла губи, зрозуміла, що вона здогадалася про її хитрощі і заспішила:.

       - Ну, я піду. Спасибі вам. До побачення!

        - До побачення!

Грюкнули двері! Подивилась у вікно, а за парканом ще дві сусідки-подружки її, чекають, які новини принесе.

          - Ой, лишенько! Що ж воно тепер буде? А як ув'язнять, та ще на багато років? Може, і справді злочин якийсь давній за ним? Та ні, людину видно... Але ж отой німецький генерал. Дивна історія і невірогідна, та цим уже займалися, доказів же ніяких. А як тепер з'явилися, тоді що? Як же мені з діточками, і взагалі, як мені жити серед людей, коли пальцем будуть тикати:  - он, он дружина ворога! У, гадюка, диви, щоб не вкусила, зуби у неї з отрутою.

           А коли пройде, стануть плювати услід. Все з рук у неї валилося, каша пригоріла, корова, коли доїла, чомусь на місці не стояла, як завжди, а все ногами туди-сюди, туди-сюди, ледь цеберку не перевернула. Діточки теж щось відчули, тихенько сидять, мов ті миші, а Катруся за вечерею навіть розплакалася і її довелося втішати. Закінчили вечерю, посуд пере­мила і поклала малих спати, сама вклалась — та сну немає. Тільки вже під ранок мов у яму впала. І раптом прокинулась — стук у двері. Глянула у вікно, а там ще тільки сіріє.

—   Та ой як рано! — подумалося. Вдягнула халата, підійшла до дверей.

—   Хто?

—   Відчиняйте, бо як ні, будемо двері ламати! Голоси незнайомі, впевнені, зухвалі.

Не стала більш питати, відсунула лямку, а за дверима двоє військових і кілька сусідських чоловіків.

—  Ми з ордером на обшук, пропустіть!

Відійшла убік, а усі так і поринули до хати, вона за ними, на­здогнала вже у світлиці, біля книжкової шафи.

—  Увімкніть світло, — наказали. — О, та тут ціла бібліотека, не менша, ніж у райцентрі. Так хто ваш чоловік? Механізатор? Дивно, дивно, не у кожного професора стільки книжок. А ну, подивимось.

І почали дивитися:

—  Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, ну, це зрозуміло — для маскування, а що далі?

—    Та якийсь Фейербах.

—    Цього відклади, будемо розбиратися.

—    Далі Фіхте якийсь, і Шопенгауер — самі німці.

—    Отож і я кажу: дивись пильніше, тільки розпочали, а вже стільки усього знайшли. Тепер оцю поличку поглянь, та стілець під­став, чого тягнешся? Знімай по одній та читай назву й автора. Зрозумів?

—    Зрозумів, товаришу капітане, але ж довго все це, і до обіду не впораємося, а машина чекати не буде.

—    Бач, який нетерплячий! Охолонь, у нашій справі, як уже ти вирішив у нас служити, ніхто і ніколи не поспішає, навпаки, чим більше часу витратив, тим більшого досягнеш. Ех, зелений ти ще зовсім, вчити тебе і вчити. Читай.

—    Гейне — переклад з німецької.

—    Гаразд, далі!

—    Гете — також з німецької.

—    Добре!

—    Шіллер — з німецької.

—    Ну, здається, все ясно. Ще давай.

—  Брехт, Фейхтвангер, Бахер, Франк, Ноль, Гофман і ще два Гофмани — усі німці.

—  Так, усіх додолу, заберемо з собою.

І так протягом двох годин. Вона стояла, блимала очима та нічого не розуміла — ні авторів, ні назв не знала, та відчувала, що справи Миколині, а значить, і її, кепські.

«Що ж він так необережно? — лунало у голові, — хоч би сховав кудись чи хоча б мене попередив, а то ні, на видному місці стільки заборонених книжок. (З їхніх вуст вона вже вловила таке словосполучення). Так, недарма мій покійний батечко казали, що всі біди зароджуються у голові, недарма він ніколи нічого не читав, хоч і розумівся у грамоті. Нащо простій людині книжки? Ось для нероб вони дійсно потрібні, бо по-справжньому ті і не живуть, тому мають чимось себе займати, а проста людина, що працює на землі, хіба за книжкою потягнеться? Ні, скоріш за чаркою, бо як попрацює добре, то й хильнути не гріх. І причащався, царство йому небесне, поки під кригу розом із підводою та конем не шубовснув.

                    Розмірковувала, а тим часом військові відшукали безліч заборонених або чимось підозрілих книжок і наказали сусідським чоловікам пакувати і виносити з хати на ґанок. Ті виконували та тихесенько перемовлялись.

       - От живеш поряд з людиною і не знаєш, хто вона.

        - Та він же не наш, приблудний.

         - Тепер ясно,  звідки приблудився. Чув, уже розшук об'явлений, а він десь переховується у місті, певно, у своїх. Та від таких орлів далеко не втечеш, і під землею знайдуть.

          - Бач, простий механізатор, слюсар-ремонтник! Вигадки! Який він там до біса слюсар, певно, кров панська у ньому, а слюсар і усе таке інше — облуда.

Так вони перемовлялися, і ніби усі необізнані, але хтось з них і був тим, хто заварив усю кашу. Але такі речі завжди добре приховані, ніколи не з'являються на поверхні, а діють десь у каламутній воді, утворюючи круговерті, які засмоктують багатьох ні в чому не винних людей. Яка ж користь цим пильним громадянам
з таких вчинків? Якщо мова йде про матеріальний бік, то аж ніякої, і копійчини ніхто не дасть, а щодо їхнього морального задоволення чи уславлення, то прізвищ ніде не надрукують і руки ніхто не потисне, бо усі такими людьми гребують, навіть ті, що з органів. Так, користі немає, зате яка насолода дивитися, як руйнуються міцне господарство, сімейні стосунки, захлинаючись у сварках та злиднях, як цей вискочка приблудний, який учора ще вихвалявся своїм заробітком і здоровим побутом, завтра опиниться як не у тюрмі, то під парканом, бо такої ганьби навіть і він не витримає.                .

Після обшуку ніхто до неї не приходив, сусіди ніби і не помічали її і проходили повз неї ані пари з вуст. Третього дня прийшла чутка, яку приніс з вулиці Василько, що, не дивлячись ні на що, грався із сусідськими дітьми.

—    Мамо, мамо! А татка сьогодні вранці у місті затримали!