ПОПЕЛЮШКА 2-3

            Міліціонер замислився на мить, а потім задав уточнююче запитання:

                        - Ну, добре, вам не потрібно, а кому ж це усе потрібно?

- Як кому? - аж здригнулася уся стара: та звісно – невістці Інні. Вона мені зателефонувала і усе це наказала. От я і роблю все за її наказом.

                        Міліціонер подивився на Дмитрика довгим-довгим пронизливим поглядом, на який той навіть не зреагував і наказав по-воєнному чітко:

                        А ну, малий, швидко! Підходь поближче, та допоможи мені стару жінку на ноги поставити!

                        Дмитрик, мов ошпарений, підскочив. І за мить стара була вже на ногах.

                        - Йдіть! – сказав їй міліціонер: та обережніше, щоб не впасти – у вашому віці це надто небезпечено.

                        Стара з присвистом позіхнула та й зашкультигала у напрямку свого будинку. Дмитрик з бабусею заспішили до трамвайної зупинки, бо прийом у лікаря вже закінчувався, а міліціонер чіткою воєною ходою, мов на параді у військовй частині, де він не дарма мабуть був колись прпороносцем, попростував нарешті  навпростець через мікрорайон додому, а точніше до гуртожитку, де вже зачекалась його молода дружина. Вона була з його ж села, де вже кілька років ніде і ніким не було робити, бо колгоспи усі геть розпорошилися, а на нові робочі місця у приватних структурах годі було і сподіватися. Та вона і у місті не працювала – все придивлялась, до якої справи пристати,  бо поспішати їй не треба було – злидні до цього не штовхали , проблем із грошима та продуктами не було – батько, у минулому бригадир, не забував свою улюбленицю-доню. На свого чоловіка молода жінка теж покладалася, бо знала: такі на нижніх щаблях довго не засиджуються, а швиденько  угору ідуть. Ось лише у минулому році демобилізувався, короткострокові міліцейські курси пройшов, а вже з молодшого сержанта зробився вже старшим. Керівництво  цінує і  довіряє. Вже не раз ходив старшим у групі. Має на своєму рахунку кілька серйозних затримань. Не якихось там дебоширів, а справжніх рецедивістів із зброєю  майже що голими руками взяв. І все це завдяки боксу, а як же  - майстер спорту у напівсередній вазі. Вона сама не раз бачила під час змагань, як падали, мов снопи, .міцні натреновані хлопці, лише від одного влучного удару її чоловіка. І у її палкому коханні бокс відіграв не абияку роль. Адже з боксу все і розпочалось. Її найкраща шкільна подруга Тамара якось запросила її в місто на змагання.

                        - Поїхали! – запропанувала вона: там наш односелець буде, ну такий білявий, з маленькими, мов у порося, очиськами. Та статура у нього!.. Ні це не можливо словами передати, тільки побачити треба.

                        - Та ти мабуть закохалася у нього по самісенькі вуха! – підділа вона Тамару, а та і не сперечалася: - Є трохи. Та хто ж перед таким устоїть.

                        І вони поїхали. У маленькому напівпідвальному спортивному зальчику нічим було дихати. На вільні місця годі було і сподіватися. Вони ледь приткнулись десь на високому підвіконні – звідти ринг було видно майже добре. Напочатку вона нудьгувала. Виходили якісь різні люди, щось вигукували, зал аж ревів. Нарешті внесли великий кубок. – З срібла? – майнуло у неї в голові: - а може з алюмінію? У нас же час усіх без винятку дурять.  Ця галаслмва тяганина тривала десь півгодини. Потім розпочались змагання. Боксери із вагою у п'ятдесят із якимось там довіском килограмів відверто не сподобались їй – малі на зріст,  сутулі, із кривими тонкими кінцівками – мов павуки у рукавичках – майнуло у голові. І їй відразу стало страшено нудно і вона вже пожалкувала, що згодилась поїхати сюди із подругою. Здається вона навіть на якусь мить і задрімала. Та раптом у залі загуло так що вона аж підхопилась. Розплющила очі, а Тамарка все убік її штовхає та примовляє: Він! Дивись! Це він! Йому аплодують, більше нікому аплодувати так не стануть.

Роздивилась, і хоч далеченько було, але цей високий стрункий хлопець у довгих трусах, був вартий цих оплесків і всієї цієї уваги. Все було в нього пропорційно, нічого зайвого, а виключно усе необхідне. На його суперника вона майже не звернула уваги. Одне тільки і помітила, що був він занадто кремезний і якийсь неповерткий. Суддя розставив боксерів, пролунав гонг, і бій розпочався. Кремезний, мов розлючений бугай, кинувся назустріч стрункому, та той вправно відхилився, і кремезний ледь не врізався у канати. Так відбулось п'ять чи шість разів, а потім стрункий зовсім майже непомітно, але дуже швидко не вдарив, а лише ледь-ледь  торкнувся підборіддя кремезного. Той відступив на крок і раптом впав на спину, вона чітко почула глухий удар потилиці кремезного  об підлогу. Суддя підбіг і почав рахувати. Та кремезний лежав, мов мертвий, і не звертав ні нащо уваги.  Тоді судя замахав руками, вибігли якісь люди і почали приводити кремезного до тями. Нарешті він трохи очухаввся і сів, та усі рухи були в нього мляві і невпевнені.

                        - Бачила? Бачила? – аж верещала Тамара: - і так завжди. Перші кілька ударів, перший раунд іще не скінчився, а вже нокаут і, за правило, майже завжди дуже глибокий. Ах, ах! Рівних йому не має. Пішли, може протиснемось до нього поближче!  

                        І вони довго протискались крізь пітний гарячий натовп, а коли протиснулись, він вже спустився з рингу і стоял посеред залу в оточенні найвідданіших вболівальників. Тамара підскочила майже впритул і простягла долоню: - Ну, здоров будь, земляче, із перемогою тебе. У відповідь він посміхнувся щіро відкрито і від цього став майже красенєм, і це не дивлячиь на свої майже поросячі маленькі очиська.

                        А потім вони ішли утрьох, і незрозуміло було, чи то він проводжає їх до автобусної зупинки, чи то вони проводжають його до будинку, де він знімав в той час разом з одним із хлопців однокімнатну квартиру. Тамарка увесь час тримала його за руку, та дивився він, хоч і якось зкосу,  тільки на неї. І від цього ставало якось радісно і тривожно.

                        Ні, вона не перебігала дороги Тамарі. Просто так вийшло, що сподобалась йому саме вона. Може тому що була йому під пару. Висока, струнка, білява, наче вся вирізблена з найкращого мармуру, який аж сліпив очі, коли потрапляв на сонце. І даремно вже значно пізніше Тамара звинувачивала її в усіх ймовірних і неймовірних смертних гріхах, і навіть майже не виплеснула їй прямо у вічі повний флакон сірчаної кислоти. Невинна вона була перед нею, невинна Все просто так сталося. Так вирішила сама доля, що  закохалися вони одне в одного з першого погляду. А Тамара залишилась осторонь. Так іноді буває. Так іноді випробує людей доля. Слабкі ломаються, а сильні видужують і не тримають у серці зло на оточуючих. І Тамара примирилася і довго плакала у неї на грудях, випрошуючи пробачення за майже здіснений тяжкий злочин.

                        - Пробач, мене, подруго, пробач! Та наче засліпило мене, усе хотіла знищити і, перш за все, тебе, моя голубко безвинна.  Та нічого – Бог відвів у останню мить мою руку, і я дуже радію цьому і щіро бажаю тобі щастя на усе життя!