Міліціонер замислився на
мить, а потім задав уточнююче запитання:
- Ну, добре,
вам не потрібно, а кому ж це усе потрібно?
- Як кому? - аж здригнулася уся стара: та звісно – невістці Інні. Вона мені
зателефонувала і усе це наказала. От я і роблю все за її наказом.
Міліціонер
подивився на Дмитрика довгим-довгим пронизливим поглядом, на який той навіть не
зреагував і наказав по-воєнному чітко:
А ну, малий,
швидко! Підходь поближче, та допоможи мені стару жінку на ноги поставити!
Дмитрик, мов
ошпарений, підскочив. І за мить стара була вже на ногах.
- Йдіть! –
сказав їй міліціонер: та обережніше, щоб не впасти – у вашому віці це надто
небезпечено.
Стара з
присвистом позіхнула та й зашкультигала у напрямку свого будинку. Дмитрик з
бабусею заспішили до трамвайної зупинки, бо прийом у лікаря вже закінчувався, а
міліціонер чіткою воєною ходою, мов на параді у військовй частині, де він не
дарма мабуть був колись прпороносцем, попростував нарешті навпростець через мікрорайон додому, а точніше
до гуртожитку, де вже зачекалась його молода дружина. Вона була з його ж села,
де вже кілька років ніде і ніким не було робити, бо колгоспи усі геть
розпорошилися, а на нові робочі місця у приватних структурах годі було і
сподіватися. Та вона і у місті не працювала – все придивлялась, до якої справи
пристати, бо поспішати їй не треба було
– злидні до цього не штовхали , проблем із грошима та продуктами не було –
батько, у минулому бригадир, не забував свою улюбленицю-доню. На свого чоловіка
молода жінка теж покладалася, бо знала: такі на нижніх щаблях довго не
засиджуються, а швиденько угору ідуть.
Ось лише у минулому році демобилізувався, короткострокові міліцейські курси
пройшов, а вже з молодшого сержанта зробився вже старшим. Керівництво цінує і довіряє. Вже не раз ходив старшим у групі. Має
на своєму рахунку кілька серйозних затримань. Не якихось там дебоширів, а
справжніх рецедивістів із зброєю майже
що голими руками взяв. І все це завдяки боксу, а як же - майстер спорту у напівсередній вазі. Вона
сама не раз бачила під час змагань, як падали, мов снопи, .міцні натреновані
хлопці, лише від одного влучного удару її чоловіка. І у її палкому коханні бокс
відіграв не абияку роль. Адже з боксу все і розпочалось. Її найкраща шкільна
подруга Тамара якось запросила її в місто на змагання.
- Поїхали! –
запропанувала вона: там наш односелець буде, ну такий білявий, з маленькими,
мов у порося, очиськами. Та статура у нього!.. Ні це не можливо словами
передати, тільки побачити треба.
- Та ти мабуть
закохалася у нього по самісенькі вуха! – підділа вона Тамару, а та і не
сперечалася: - Є трохи. Та хто ж перед таким устоїть.
І вони
поїхали. У маленькому напівпідвальному спортивному зальчику нічим було дихати.
На вільні місця годі було і сподіватися. Вони ледь приткнулись десь на високому
підвіконні – звідти ринг було видно майже добре. Напочатку вона нудьгувала.
Виходили якісь різні люди, щось вигукували, зал аж ревів. Нарешті внесли
великий кубок. – З срібла? – майнуло у неї в голові: - а може з алюмінію? У нас
же час усіх без винятку дурять. Ця
галаслмва тяганина тривала десь півгодини. Потім розпочались змагання. Боксери
із вагою у п'ятдесят із якимось там довіском килограмів відверто не сподобались
їй – малі на зріст, сутулі, із кривими
тонкими кінцівками – мов павуки у рукавичках – майнуло у голові. І їй відразу
стало страшено нудно і вона вже пожалкувала, що згодилась поїхати сюди із
подругою. Здається вона навіть на якусь мить і задрімала. Та раптом у залі
загуло так що вона аж підхопилась. Розплющила очі, а Тамарка все убік її
штовхає та примовляє: Він! Дивись! Це він! Йому аплодують, більше нікому
аплодувати так не стануть.
Роздивилась, і хоч далеченько було, але цей високий стрункий хлопець у
довгих трусах, був вартий цих оплесків і всієї цієї уваги. Все було в нього
пропорційно, нічого зайвого, а виключно усе необхідне. На його суперника вона
майже не звернула уваги. Одне тільки і помітила, що був він занадто кремезний і
якийсь неповерткий. Суддя розставив боксерів, пролунав гонг, і бій розпочався.
Кремезний, мов розлючений бугай, кинувся назустріч стрункому, та той вправно
відхилився, і кремезний ледь не врізався у канати. Так відбулось п'ять чи шість
разів, а потім стрункий зовсім майже непомітно, але дуже швидко не вдарив, а
лише ледь-ледь торкнувся підборіддя
кремезного. Той відступив на крок і раптом впав на спину, вона чітко почула
глухий удар потилиці кремезного об
підлогу. Суддя підбіг і почав рахувати. Та кремезний лежав, мов мертвий, і не
звертав ні нащо уваги. Тоді судя замахав
руками, вибігли якісь люди і почали приводити кремезного до тями. Нарешті він
трохи очухаввся і сів, та усі рухи були в нього мляві і невпевнені.
- Бачила?
Бачила? – аж верещала Тамара: - і так завжди. Перші кілька ударів, перший раунд
іще не скінчився, а вже нокаут і, за правило, майже завжди дуже глибокий. Ах,
ах! Рівних йому не має. Пішли, може протиснемось до нього поближче!
І вони довго
протискались крізь пітний гарячий натовп, а коли протиснулись, він вже
спустився з рингу і стоял посеред залу в оточенні найвідданіших вболівальників.
Тамара підскочила майже впритул і простягла долоню: - Ну, здоров будь, земляче,
із перемогою тебе. У відповідь він посміхнувся щіро відкрито і від цього став
майже красенєм, і це не дивлячиь на свої майже поросячі маленькі очиська.
А потім вони
ішли утрьох, і незрозуміло було, чи то він проводжає їх до автобусної зупинки,
чи то вони проводжають його до будинку, де він знімав в той час разом з одним
із хлопців однокімнатну квартиру. Тамарка увесь час тримала його за руку, та дивився
він, хоч і якось зкосу, тільки на неї. І
від цього ставало якось радісно і тривожно.
Ні, вона не
перебігала дороги Тамарі. Просто так вийшло, що сподобалась йому саме вона.
Може тому що була йому під пару. Висока, струнка, білява, наче вся вирізблена з
найкращого мармуру, який аж сліпив очі, коли потрапляв на сонце. І даремно вже
значно пізніше Тамара звинувачивала її в усіх ймовірних і неймовірних смертних
гріхах, і навіть майже не виплеснула їй прямо у вічі повний флакон сірчаної
кислоти. Невинна вона була перед нею, невинна Все просто так сталося. Так
вирішила сама доля, що закохалися вони
одне в одного з першого погляду. А Тамара залишилась осторонь. Так іноді буває.
Так іноді випробує людей доля. Слабкі ломаються, а сильні видужують і не
тримають у серці зло на оточуючих. І Тамара примирилася і довго плакала у неї
на грудях, випрошуючи пробачення за майже здіснений тяжкий злочин.
- Пробач,
мене, подруго, пробач! Та наче засліпило мене, усе хотіла знищити і, перш за
все, тебе, моя голубко безвинна. Та
нічого – Бог відвів у останню мить мою руку, і я дуже радію цьому і щіро бажаю
тобі щастя на усе життя!
Вони іноді
зустрічаються і тепер. Сидять у кав'ярні, п'ють міцну каву із кон'яком. Такі
різні на вигляд – Вона висока струнка з витонченими рисами. Така світла, що
наче уся світиться із середини. А Тамара середня на зріст, кремезна, чорнява,
риси правильні, але мабуть трохи завеликі для жінки, і тому здаються занадто
різкими. Шкіра в неї бездогана, гладенька, смуглява, а на повних щочках з
ямочками неначе полум'яніють липневі світанки. Тепер вона вже не самотня. В неї
є не то що хлопець, а справжній агроном з великої агрофірми, офіс якої
розтошований у сусідньому райцентрі. Він, як і сама Тамара, кремезний,
чорнявий, з великими карими очима. А вже співає, мов той соловейко. Та хіба це
головне?
|