КОЧУБЕЇВНА (ява чотирнадцята) ВОСТАННЄ

ява чотирнадцята ВОСТАННЄ (Мазепа у своєму покої. Зодягнений по домашньому, щось читає. Коли несподiвано у передпокої зчиняється метушня) Мазепа Дем'яне, що там за подiя? (як для гостей – то пiзнiй час...) (входить розгублений Дем'ян) Дем'ян Панянка... Гетьмане... Марiя... Прийшла – i хоче бачить вас... Сама прийшла – їй-бо дива! Блiда i в чорнiм, як вдова... Мазепа Марiя?! Господи, Марiя!.. Проси! Стривай! Зустрiну сам! (...щось, видно, трапилося там недобре... справжня веремІя...) (Гетьман поспiхом іде до дверей, та вони одчиняються i на порозi постає Марiя.) Мазепа Марiє!.. Марiя Гетьмане! Iване... Мазепа Так темно, пiзно – ти сама? Марiя Сама. Прийшла у чiм була... Я з дому, Гетьмане, втікла. Там скоро кинуться за мною - Та я не вЕрнуся до них! I зарікаюсь головою, Що, як на те поверне дiло, То тiльки бездиханне тiло Вiзьмуть вони з цього покою! Мої слова твердiшi крицi* - Я не зумiю впокориться! Мазепа Ходiмо, серце, сядь сюди. Дем'яне, дай хутчiй води! Та ж ворушися! (до Марiї) Боже правий, Ти, як в пропасницi, тремтиш... Марiя Не хочу я води, облиш... Я в повнiм здравiї й умi. Iване, ми удвох, самi Повиннi те перерiшати, Що нам на зло вчинила мати. Вона не хоче чути й знати - Кричить, i лає, i клене, Погрожує згубить мене, Аби за тебе не оддати. Нема нiчого, крiм могили, Що би нас з нею замирило! Мазепа Марiє, серденько моє, Як ти завчасу поспiшила... У мене лiпший задум є... Не завжди силою на силу Ступають, лишенько моє. …Твоя би охолола мати – Тодi б ми вiдновили знову При лiпшiм настрої розмову. Я мiг би досягти мети – І їх обох перетягти На нашу сторону. А ти Чому мене не сповiстила, Рiшившись з дому утекти? Марiя Ти, Йване, матiр знаєш мало: Iще такого не бувало, Щоб по її не вийшло в чiм - Вона, як той вiслюк, затята, Їй байдуже, чия б то хата - Бо верх завжди буде за нею, Спитай у батька, в Кочубея... Вiн їй перечити не смiє: Що вона скаже - те вiн дiє, Чи хоче того, а чи нi.
Вона спiткнулась на менi, Бо я ослухаться посмiла - Зате вона мене уїла... Хоч на колiна стань - одначе Вона свою не змiнить вдачу. Мазепа Голубко, я ж би її вмовив - Велику силу має слово Й вагомi доводи ума... Подумай, горлице, сама, Що iншої путі` нема, Нiж миром, ладом i без шкоди Урешті решт дiйти до згоди... Марiя Ти з нею згоди не дiйдеш, На неї слово не впливає, Вона... - та я не добираю Куди... до чого ти ведеш... Я, Йване, хитрувать не вмiю, Скажи ж відверто - так чи нi? Ти розлюбив свою Марiю I хочеш одказать менi У прИхистку, у порятунку? Ти одступаєшся, похоже... Мазепа Марiє, мiй солодкий трунку, Так навiть думати негоже! Чи ж серце Гетьманове може Останню стратити надiю І одректися од Марiї? Моє негадане кохання, Якби ти знала, що то є, Коли для серця настає Любов беззахисно остання... Коли в душi, мов серед степу, Ударить великодний дзвiн, Аж стрепенешся – звiдки вiн?! Облиш, то видалось, Мазепо... Та враз – готове до причастя - Стенеться серце, мов крило, І сльози забринять од щастя, Що дивом Божим забрело В повите сутiнком житло. Печалi i зловiснi сни Сахнуться, наче кажани, І ластiвками по оселi Запурхають думки веселi, І защебечуть солов'ї Над рани тлiючi твої. I мрiї, як волошки в житi, Воскреснуть, росами умитi... Ти й сам воскреснеш, оживеш, І попливеш на чари м'яти – Захочеш плакати, спiвати, І завмирать, а не вмирати, Аж поки в обiймах не вмреш. I хоч здоровий глузд, як тiнь, На крилах здiйметься сумнiнь, І холодом, як грiзна зброя, Зависне враз над головою Й на мить якусь вгамує кров - Дарма! Бо вiдчай i любов Її розбурхають, як воду, Що, всi порвавши перешкоди, Потрiйно з силою летить, Щоб пiдхопити, закрутить, І нЕсти, й бавиться, й губить... Та й смерть не застрашить i не умовить, Зректися від останньої любовi. Бо смерть – то неочІкувана гостя, Вона однак госпОди не мине... Твоя ж любов, що вибрала мене – Це найостаннє благо сього свiту! Це вистражданий в сумнiвах вiнець! Допоки є вона, допоти сивий жнець На стернІ не впаде, а буде жати, жити... Ти iще зможеш полюбити, а я, Марiє, нi i нi! Чекать бiльш нiчого менi. Повiр, моє сумне кохання, Ти сонце, що зiйшло востаннє. I як-но я ще хочу жити, Якоїсь досягти мети, То це усе, Марiє, - ти! Менi бiльш нiчим дорожити, Менi бiльш нiкуди iти... Марiя Iване, чом же ти не хочеш, Щоби я в тебе зосталАсь?.. Невже ти можеш буть несмiлим? Зiзнайся, що тебе страшить?.. Двоє сердець, що полюбили, Єдино разом можуть жить – Я iншого й не зрозумiю, I не вiзьму собi в тямки... Мазепа Моя розумнице, Марiє, Твоєї, серденько, руки Добитися Iван зумiє. Аби лиш ти мене кохала І трохи часу зачекала... То ти довiришся умовi І вЕрнешся назад до дому? Клянусь тобi на кожнiм словi - Я не оддам тебе нiкому. Нiхто не зможе розлучить Нас доти, доки будем жить. Згодися на мою пораду Й повiр, я зможу дати раду І вскорiм дiло замирить. Марiя …Тобi перечити не смiю, Бо мiй закон єдиний - ти. Та вдруге вже, мабуть, Марiї У цi покої не ввiйти... Прощай, мiй Гетьмане, довiку. Востаннє палко пригорни. За мною дверi зачини, Немов труни дубове вiко. (роззирнувшись) Чого це я сюди прийшла?.. Мов щось шукала й не знайшла... (йде до дверей) Мазепа Марiє, зачекай, зажди... Марiя Я буду, Гетьмане, завжди Любить тебе. Кохать до скону В законi, а чи без закону... Та Бог з ним... прощавай. Пiду. Мазепа Чекай, зодягнусь – проведу... Марiя Тобi не варто проводжати, Ще, не дай Бог, заскочить мати, Здiйметься крик на всю округу... Пiду сама. Проз сад – мов з лугу ВернУся нишечком до ґанку... Мазепа Дем'яне! (входить Дем'ян ) Проведи панянку... (до Марiї ) Марiє, то чекай вiстей І знай, що я не одступлю, Бо понад все тебе люблю. (Марiя i Дем'ян виходять. Дверi за ними зачиняються. Темно, як у трунi. Призвичаївшись до темряви, Марiя ступає кiлька крокiв, зупиняється, озирається:) Марiя Я б'ю чолом тобi до самих нiг! Останнiй мiй непогамовний жалю. Живцем до Бога рвусь, щоб вiн тебе вберiг – Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю. Цiлую в снiг. В срiблястий сивий снiг. В завiю, в хугу... Незбагненний раю! Я б'ю чолом тобi до самих-самих нiг – Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю. Благословляю твiй далекий свiт. Далекий i чужий! благословляю. З тобою мить. Без тебе - лiт i лiт. Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю. Я тiнь твоя, а сонце вмить зайшло: Метаюсь, кличу, мерхну i щезаю! А ти ж тепло моє, а ти моє крило... Прощай навiк. Прощаюсь i прощаю. Я тiнь твоя. Я прах твоїх дорiг. Зигзицею, невiднайдЕнний раю, Росою ярою впаду тобi до нiг – Прощай. Навiк прощаюсь. I прощаю. (*криця - тут, кремінь)