Я в дитинство своє, як в хатинне вікно, через шпарку
знадвору дивлюся. І малого себе,
всього в ціпках, як мак, бачу, поруч у хаті
– матуся. Сліпо блима вогонь
у чаднім каганці, мама жовті, як віск
від заграви масної, як стеблинка,
тонкі, у куточку стоять, уникають прямої
розмови... "Мамо, чув я не раз
вже давно, ще з тих пір, як у
нас радіола, хтось ворожий
казав, що колись лютував голод той, що був
пошестю, мором. Я уже піонер, я
великий у Вас, в господарстві
надійна опора, то скажіть, тільки
правду, чи був в Україні тоді отой
голод?...” Мама білі, як
смерть, руки й ноги
тремтять, щось у грудях
надсадно загуло, відвернулися вбік: "Прости, Боже, й
спаси, - Ні, не було... не
було... не було...” Пролетіли роки, як
у небі хмарки, Підростав і міцнів
я нівроку, тільки мама що рік,
то слабіші були, Завдавали хвороби
мороки. В сімдесят п’ятім
гіркім,осоружнім, страшнім остаточно її
доконали і в буянні весни, у
цвітінні садів мами раптом
зненацька не стало... Муки люті в собі Ви терпіти змогли, що недуга
смертельна, мабуть таки знали... Не забуду той жах,
як в палату зайшов, - Ви ж косами у шибку
в знесиллі вмерзали... Запалала земля, зойком вирвався
крик: "Як таке допустити
посміли!!!” Але погляд спинив:
"Не кричи, я міцна, я, синок,
не таке ще терпіла...” А по радіо грім маршів, віршів,
пісень, лиш про совість і
честь скрізь і завжди
співали, і в лікарнях тоді
все безплатним було, й в комунізм твердо
курс ми тримали... Пам’ятаю, як Вас безоглядно любив, закидав Вас палкими
листами і вже вдома якось,
на спочинку в саду Ви мені незабутнє
сказали: "Я, синочку, тебе
свято й ніжно люблю, передать як, не
можу вустами, я від сестер й
братів хліб і сіль тільки
жду, а від тебе я сита
словами...” І враз зблідли й
убік погляд знов
відвели, щось знайоме мені
нагадавши, / В замішанні
закляк /, як стояли Вони, до грудей руку в
зморшках приклавши. І зненацька, як
зойк, наче вітер подув, ледь розкритими з
болю губами, Ви промовили:
"Був... проклятущий він був... та мовчи, я ще хочу, синочку, пожить разом з
Вами...” Я про все знав
давно, про розмову забув, та хіба тільки цим можна в юності
снити... Й скільки літ вже
пройшло, та чомусь знов і
знов виринає оте: "Я ще хочу, синок, разом з Вами пожити...”
|