Я ще хочу, синок, разом з Вами пожити... / Вічній пам’яті матусі моєї, Гордієнко-Дебелої Анастасії Андріївни./

                Я в дитинство своє, як в хатинне вікно, через шпарку знадвору дивлюся. І малого себе, всього в ціпках, як мак, бачу, поруч у хаті – матуся. Сліпо блима вогонь у чаднім каганці, мама жовті, як віск від заграви масної, як стеблинка, тонкі, у куточку стоять, уникають прямої розмови... "Мамо, чув я не раз вже давно, ще з тих пір, як у нас радіола, хтось ворожий казав, що колись лютував голод той, що був пошестю, мором. Я уже піонер, я великий у Вас, в господарстві надійна опора, то скажіть, тільки правду, чи був в Україні тоді отой голод?...” Мама білі, як смерть, руки й ноги тремтять, щось у грудях надсадно загуло, відвернулися вбік: "Прости, Боже, й спаси, - Ні, не було... не було... не було...” 

             Пролетіли роки, як у небі хмарки, Підростав і міцнів я нівроку, тільки мама що рік, то слабіші були, Завдавали хвороби мороки. В сімдесят п’ятім гіркім,осоружнім, страшнім остаточно її доконали і в буянні весни, у цвітінні садів мами раптом зненацька не стало... Муки люті в собі Ви терпіти змогли, що недуга смертельна, мабуть таки знали... Не забуду той жах, як в палату зайшов, - Ви ж косами у шибку в знесиллі вмерзали... Запалала земля, зойком вирвався крик: "Як таке допустити посміли!!!” Але погляд спинив: "Не кричи, я міцна, я, синок, не таке ще терпіла...” 

                А по радіо грім маршів, віршів, пісень, лиш про совість і честь скрізь і завжди співали, і в лікарнях тоді все безплатним було, й в комунізм твердо курс ми тримали...

               Пам’ятаю, як Вас безоглядно любив, закидав Вас палкими листами і вже вдома якось, на спочинку в саду Ви мені незабутнє сказали: "Я, синочку, тебе свято й ніжно люблю, передать як, не можу вустами, я від сестер й братів хліб і сіль тільки жду, а від тебе я сита словами...” І враз зблідли й убік погляд знов відвели, щось знайоме мені нагадавши, / В замішанні закляк /, як стояли Вони, до грудей руку в зморшках приклавши. І зненацька, як зойк, наче вітер подув, ледь розкритими з болю губами, Ви промовили: "Був... проклятущий він був... та  мовчи, я ще хочу, синочку, пожить разом з Вами...”                                                                                      Я про все знав давно, про розмову забув, та хіба тільки цим можна в юності снити... Й скільки літ вже пройшло, та чомусь знов і знов виринає оте: "Я ще хочу, синок,  разом з Вами пожити...”