Андрій і Микола розпочали довгу науково-популярну бесіду про використання людьми енергії вітру і сонця, а він сидів майже мовчки, бо до слів обізнаних і старших за віком хлопців, додавати йому було ще нічого. А ті, від спокійної бесіди, перейшли згодом майже до суперечки: - Що це ти, Миколо, заладив одне і теж - про вітер та про вітер, а у корінь і не дивишся. Так і прогавиш суть. А вона в тому, що саме сонце у нашому земному вирі усьому голова. Саме воно, нагріваючи земну поверхню, створює струмені повітряних потоків, саме нагріваючи поверхню води створює сонце морські течії. А саме життя – хіба воно можливе без його підтримки. А ось все інше похідне і є лише наслідком його дії.. Та впертий Микола все одно опирався: - Ти правий тільки у першопричині, а насправді саме вітер почала використовувати людина для своїх потреб найпершим. Ось і цей чудовий «Снарк» хіба можливо уявити без вітрил, з якими так важко управлятися без належних навичок. До речі під вітрилами не тільки по воді ходять, але й і по суходолах. Я читав, що у стародавньому Китаї виготовлялися візки, до яких впрягали не коней і не волів, а саме вітер. І взимку під вітрилами на ковзанах ходять по поверхні криги і дуже, до речі, швидко. А звуться ці скороходи – буєра, а сам вид спорту ходиння на них - буєрним, я одного разу навіть змагання буєристів бачив. Оце вправність, оце навички. Куди мені там? Мабуть ніколи, коли б і тренерувався вперто, такого рівня і не досягся б мабуть. А до вітрил треба додати ще і вітряки. Недаремно мабуть саме із ними сражавсь славетний лицар дон Кіхот. А сонце саме по собі на що здатне? Ну, хіба тільки на те щоб воду у літньому душі підігріти. А сонячні батареї, про які стільки базікають, ледь ледь здатні вкрай поганенько живити радіоприймачі і переносні магнітофони. А вітер – це сила, це могутність, і коли він розгуляється до шторму чи до урагану, ніщо у світі не приборкає його. Перед ним пасує будь-який прогрес. Вони б ще довго сперечалися і вимахували руками, та зовсім неочікувано їх примирила Лада: - Годі, хлопці. Ну про що ви сперечаєтесь? Істина лежить зовсім не в тому, хто потужніший, і навіть не в тому, хто корисніший. Вона, як завжди у таких випадках висловлюється тато, полягає у тому, як обидві стихії примусити діяти у потрібному для нас напрямку. І тепер на маківці щогли нашого «Снарку» встановлено вітряк, що розкручує ротор потужного електрогенератора, а усю рубку зверху і не тільки її обкладено пластинами сонячних батарей, що перетворюють сонячну поверхню в електричну і заряджає нею наші акумулятори. Таким чином тато примусив і вітер і сонце водночас працювати на нашу користь. Це дає нам, по-перше, економію палива, тому що дизель, я вмикаю тільки у екстрених випадках, а по-друге, і це найважливіше ми зменшуємо забруднення довкілля і цим самим віддалюємо техногенний колапс, що при такому зростанню прогресу, може настати на нашій планеті дуже вже швидко. Адже люди вже не задовільняються тією енергією, що існувала на землі споконвіку, а це саме енергія сонця і вітру, Ні, вони вважають, що владні використовувати для цього усі земні ресурси. Спочатку це були дрова і вугілля. Ну, дрова, це майже безпечно, за винятком того, що поступово почали знищуватися ліси. А ось вугілля принесло у наше життя чорний отруйний смог, який ледь не задушив усе населення Лондону. Далі настав час нафти – вона вже не задовольняється самим Лондоном, а перейшла у наступ на усе живе, що існує на планеті. До цього треба додати ще і ядерну енергію, яка, якщо дати їй волю, перетворить людство на суцільне юрбище мутантів, здатного лише загинути, у тому пеклі, яке дуже вже швидко утворюється на землі. І перший сигнал Чорнобиля для нас вже пролунав. Отакенькі у нас тепер справи, і щоб не настало ще гіршого, ми всі, кожен на своєму місці повинні опиратися все більшому зростанню апетитів прихильників збільшення енергії на нашій планеті. Її вже і так забагато. Лада замовкла. Мовчали і хлопці, яким недавня їхня суперечка здавалася лише дріб’язком на тлі тих серйозних і невідкладних проблем, перед якими сьогодні опинилося людство. Посиділи ще трішки і вирішили влягатись. Він із Ладою перейшли до рубки, де був, хоч і коротенький, а все ж диванчик, Андрій же із Миколою залишились у салоні, де диванів було аж три. -Нічого! Нам будь де місця висточить, - із посмішкою промурмотіла Лада, коли вони нарешті залишилися наодинці, - А щоб не дуже потерпати від незручностей, додамо до диванчика оці два фотелі, і отримаємо справжнє королівське ложе. Усе б нічого, та короткувате. А ми до нього оці ящики підсунемо. І можна витягувати ноги, хоч і на всю довжину. Звичайно тільки мені, твоїм довгим ногам ніякі ящики не допоможуть, та нічого зігнеш їх трішки, це ж ненадовго – лише до ранку. Лада щебетала, і в той же час готувалася до сну. Перш за все скинула капітанського кашкета, і з під нього вирвалося нарешті її дивовижне темне хвилясте волосся, що огорнуло її усю неначе хвилею. Він подивився на Ладу і знову відчув нестримне бажання, не дивлячись на втому, що накопичилось в його тілі за довгий насичений день. А Лада тим часом стягла тельник і короткі шортики, залишившись лише у вузеньких трусиках. Одна мить, і вона накинула на плечі строкатий халатик, підхопила рушник і, подивившись на нього сказала тоном наказу: - Підеш зі мною до душу і добре потреш мені спинку, вона ж за день так спітніла. До душової кабінки вели двері просто із рубки. Кабінка виявилась дуже вже тісною для двох, та їм це прийшлося до вподоби. Не минуло і кількох хвилин, а вони вже знову були близькі. -Ну, ти наче з заліза, - напівзаплющивши очі промовляла Лада, притискаючись до нього все щільніше, - як же все це мені до вподоби, і що я стану без тебе робити, коли прийде час розлучатися. Та годі, треба зупинитися, ми ж так ще і не милися. Ти ближче до дверей, то ж сходи до рубки і дістань із сумки, що біля ліжка, мою гумову шапочку – не люблю влягатися із мокрим волоссям – завжди мию його вранці. Хоч і проти волі, він все ж відірвався від Лади і висковзнув до рубки. Шапочку розшукав тільки на самому споді сумки, коли вже майже втратив надію знайти її. -Ну, ти скоро? – нетерпляче запитала Лада, - Я так втомилась, що ось-ось сповзу на підлогу, і тобі прийдеться мені підіймати. Тож не барись. - Та йду вже, йду, - відповів він, і затиснувши у долоні шапочку попрямував до душової кабінки. Лада стояла притиснувшись спиною до металевої стінки, очі в неї були напівзаплющені. Будь ласка, коли тобі звичайно неважко… натягни на мене цю кляту шапочку і заховай під нею волосся, а я його поки підійму. Так ти молодець, мені майже не боляче. Руки в тебе, на вигляд хоча і залізні – та насправді дуже ніжні. Коли усе волосся нарешті опинилося під шапочкою, Лада увімкнула душ. Змішувач був не з двома голівками кранів, до яких він звик у спортзалах, а лише з однією, що за формою нагадувала клюв. Повертаючи її вліво-вправо можна було встановити будь-яку температуру води. Напочатку Лада встановила такий режим душу, що вода, була майже прохолодна. -Це потрібно для того, щоб ми відчули розслаблення, - пояснила Лада, - після такого суматошного дня воно нам вкрай необхідне. Відчуваєш, як зникає напруга, ой, як хороше, а тепер гаряченької додам. Так, так, так! Гадаю, достатньо. А тепер ось тобі мочалка і мило, а я до тебе спинкою повернусь. Ой, як приємно. Ще, ще намилюй! А тепер три, три та сильніше! Ось і шкіра зарипіла. Божечки! Як я люблю, коли мені спинку труть, а особливо ти – а тепер під водичку! Ой, як приємно! Вік би так стояла! Та що це я егоїстка така – треба ж і про тебе попіклуватися. Ану, повертайся, повертайся – тепер моя черга! Слухняно повернувся і відразу відчув приємну жорсткість мочалки у Ладиних руках. Стриманий – він мовчав, та всередині тіла все у нього раювало. Куди і поділася накопичена за день втома. Знову був сильний і здатний будь-яких дій. І цієї ночі, як і іншої, це йому ані абияк знадобилося. Коли і як поринув у сон не запам’ятав, а тому не відчув Ладиних ніжних долоней на своїй шкірі, а потім стриманих ридань і пекучих сліз на обличчі. -Божечки! – бурмотіла Лада, тихенько, щоб не пробудити його, - Чому я така нещаслива, чому повинна втрачати тільки но знайдене? Чому? Скільки було чоловіків у моєму житті? Так відразу і не перелічиш. Бо дуже вже пристрасна, запальна уродилася - уся у матінку-покійницю. Тато розповідав, як ревнував її, а потім усе прощав, бо кращої б не знайшов ніколи. Південна палка і гаряча кров – матінка моя ж напівгречанка, хіба можна такому протидіяти? От і я стільки помилок наробила, стільки нікчем і негідників поруч із собою пригріла. Бо все шукала справжнього. І ось, нарешті, коли знайшла, повинна сама відступатися, щоб не ставати перепоною у його житті. Десять років – це різниця. І проти неї нічого не вдієш. Та нічого, я сильна, усе витримаю!
|
у Вас 
0
ДЯКУЮ
