УКРАЇНІ

В усі часи, і навіть в сьогоденні,
Проблема існувала в нас одна.
Не знаю, може ми такі вже темні,
Та все життя нас мучила вона.

Перерозподіл цих земель родючих,
Бажання жити краще від усіх -
Це все іще отой, іще живучий
Непереборний і солодкий гріх.

Здається, що для щастя нам потрібно
Найбільше від усіх зібрать добра.
Невже ми забуваємо про світле,
І про добро у значенні добра?!..

Загноблена народом і віками,
Моя земля вже вистраждала все.
Невже ж ми, люди, своїми руками
Змарнуєм те, де хліб святий росте?!

За що тоді боролися ми, браття?
За те, щоб жити в мирі на землі,
Чи, може, за оті часи прокляття,
Що прожиті у злобі і пітьмі?

Той, хто живе своїми ще думками,
І любить цю країну, як і я,
Повинен жити одніми думками:
"Це - Україна! Це - моя земля!"

Вона, така убога і забита,
Молила допомоги від людей.
Напевно, що з усього, мабуть, світу
Вона чекала більш своїх дітей.

Бо ми - її останняя надія
Для матері, забутої всіма.
Моя найзаповітнішая мрія -
Щоб Україна не була сама.

Щоб вранці всі, прокинувшись, згадали:
"Ми ж українцями колись були!"
Так хочеться спитати: "Ким ви стали?!", -
Не українці, а якісь хохли...

Навіщо (ще дозвольте запитати)
За вас страждав і мучився Тарас?
Нащо йому були залізні ґрати?
Лише тому, щоб врятувати вас!..

Тож, виливши отут усе те зло,
Залишилось бажання лиш єдине:
"Давайте люди пам'ятать добро
Й на всіх одну єдину Україну!"