І справді, так кохати неможливо,
Де кожен подих, мов прихід весни,
Де, серце несучи своє на крилах,
Ти здатен всі моря переплисти. Коли зігріти хочеться душею
Й собою захистити від біди.
Зійшовши з неба ясною зорею,
У пам'яті лишитись назавжди. Отак тебе три роки я кохала...
Надіялась і вірила, й жила.
І кращого я навіть не шукала,
Бо навіть захотіла б - не знайшла. Я вірила, любила і чекала
Своєї довгожданної весни,
Та інколи скупу сльозу зроняла,
Подібну до вечірньої роси. Але життя вже не стоїть на місці,
Тож плину часу нам не зупинить.
І наші вже шляхи з тобою різні,
Як птахи розлетілися за мить. Тебе не повернути, я це знаю,
Й не бачити мені твоїх очей,
Та я тебе і досі ще кохаю
У мареві недоспаних ночей. Тебе я намагаюся забути
І ненавидить посмішку твою.
Та певно, що цьому уже не бути
Лише тому, тому що я люблю. Ховаючи за усмішкою сльози,
До болю серце стиснувши своє,
До тебе я скажу рядками прози, -
Для мене ти один на світі є...
| 
у Вас 
0
Хороший вірш, але не все в цьому світі, думаю, робиться по волі Божій. На жаль.