НА ДНІ РІКИ
Нехай чуже й здається кращим,
Та рідне ні за що не кинь.
На дні ріки культура наша,
На дні прадавньої ріки.
Хіба чуже за рідне краще?
За рідне брали ж на гаки!
На дні ріки – культура наша!
На дні Славутича-ріки!
Ніколи те не стане рідним,
Що нам нав’язане було.
Лише прабатьківське потрібне,
Скільки б віків не пропливло.
Багаті статком – духом бідні.
Міліють душі. Хто ми? З ким?
Відлунюють обряди рідні
Із дна праматері-ріки.
І точить нас московська шашіль,
Намішано й жидівства в нас.
А де ж вона, культура наша?
Безлика – лиш культура мас.
Раба в собі не позбулися:
Запобігаємо усім!
Здавалося: ось-ось – збулися...
Та травить нас чужинська сіль.
Сприймають за своє все ложне
Лише невігласи, раби!
Рабом зробити стільки можна,
Що... можна вже і не робить!
(© Любов Сердунич, 2010).
у Вас 
1
Ця тема (рабський дух, як визначила пані Кошкіна) мене дуже хвилює. Люблю все національне, у т. ч. - і рідний світогляд. Вважаю, що сАме через примусове нав"язування чужовір"я ми і стали дволикими й "іванами непомнящими". Мало того! Більшість із нас навіть не знає, що ми мали Рідну релігію, Могутню Віру: віру у сили Природи. Такі мої твори - передусім задля просвітництва. Тож якщо когось і справді цей вірш надихне на роздуми - вважатиму, що він свого досягнув. Ще раз дякую усім!