Чом нещасна ти і бідна,
Україно незалежна,
На багатство чом безплідна
І на бідність чом безмежна?
Хто зробив тебе такою,
Хто обдер тебе, мов липку,
В хаті власній сиротою
Залишив, забравши й свитку?
Що за звірі рвані діри
В білім тілі вигризають,
І які такі вампіри
Всеньку крівцю висисають?
Чи ненависні ординці,
Чи з планет чужих гидота,
Чи підступнії чужинці,
Чи це чортова робота?
Хто? Скажи, промов – благаю –
Хто вони, оті призвідці?
І я плачу, я ридаю,
Ті призвідці – українці.
Всі ті владці-властолюбці,
Бранці й ідоли наживи,
Українці-самогубці,
Що шукають лиш поживи.
На все ж інше їм начхати,
Про все інше їм байдуже,
Ох, амбіцій в них багато,
Ну, а розуму – не дуже.
То ж бо неньку-Україну
І гризуть, мов кусень сала,
Порозвішувавши піну…
А їх ненька колисала,
А їх ненька доглядала,
Піднімала ж бо на ноги,
Їм, як наймит, слугувала,
Милість втративши у Бога.
Українці, українці,
Мій народе, будь народом,
Не тремти ж бо у колінцях,
А будь гідним неньки родом.
Щоб була завжди вродлива
Україна незалежна,
І багата, і щаслива,
І на дні свої безмежна.
Народи своїх героїв,
Не колишніх, сьогоденних,
Мирних, щирих, хай і воїв,
Лиш на розум не злиденних.
Владців дай не властолюбців,
Не хабарників-злодіїв,
Не одних користолюбців,
І не дурнів-лиходіїв.
Дай коханих Україні
І закоханих у неї,
Щоби нині у руїні
Керували не плебеї,
Що Вітчизну за «капусту»
Продадуть і проміняють,
В котрих розуму не густо,
А душі, то й геть не мають.
Стань коханою, Вкраїно,
Кожним сущим українцем,
Всіх згуртуй в одну родину,
Розуму налий по вінця
В кожен мозок, в кожне серце,
Хай той розум буде з нами,
І не лиш у владнім герці,
А й трудах для неньки-мами.
Бо Украйна є велика,
Незборима і єдина,
Вік вона не буде дика
Отака, як бачим нині.
Сподіваймось, вірмо, знаймо,
Українцями ж родились,
Мрії ті в серцях плекаймо,
За які ще предки бились.
Ні, усе ми забуваєм,
Все розтринькуємо знову,
Гнобим неньку, зобиджаєм,
Нерозумні ми, панове.
Бо заради чи калитки,
А чи примх, дрібниць всіляких,
Обдираємо до нитки
Україну, лобуряки.
Так розсердишся, бувало,
Та й просив би нас щоднини,
Щоби, знай, не забували,
Ми ж бо - діти України.
О, прийди, прийди, годино,
Край клади оцій напрузі,
О, проснись, моя родино,
Схаменімось, милі друзі.
Годі пхати до калитки
Ледь не всеньку Україну,
Годі дерти з неї свитку
І селити у руїну.
Люди милі, оглянімось,
Ми ж уже в лайні по вуха,
Браття, сестри, схаменімось,
Ні, ніхто, ніхто не слуха.
Топчуть, аж вилазять очі,
Топчуть, хто що тільки може,
Ну, а хто топтать не хоче,
Той живе за духом Божим.
Без душі помре господар,
Котрий ще й не народився,
І у кріслі не володар,
Як без крісла він топився
У безпам’ятстві й зневірі,
Лиш бруньки пускав та піну…
Рідні діти – ось ті звірі,
Що терзають Україну.
Гірко правду промовляти,
Легше бавить думку лжею,
Важко зло в собі шукати,
Легше десь аж за межею.
Важко ворога побачить,
Перш за все в своїй персоні,
Дуже важко не пробачить,
Не лишити зло в законі.
Тож, на кого б не кивали,
Мов, наносить сміття в хату,
Як самі не прибирали,
То нема чого й кивати.
Ми ж прибрати незугарні,
Мов зібрались жити нині,
З шантрапою в буцегарні,
А не з ненькою в хатині.
Мов зійшлись ми від безділля
Потовкти у ступі воду,
А справляти новосілля
В іншу всяк іде господу.
Забуваєм, що єдина
Найдорожча завжди хата,
Там, де мешкає родина,
Де тебе родила мати.
Чи ж знайти колись зумієм
Ми родину в цьому світі,
Чи колись ми зрозумієм,
Що одної неньки діти.
Себто всі брати по крові,
Всі – багаті ми чи бідні,
Повні злості чи любові,
Чи ми західні, чи східні,
В церкву чи костел вчащаєм,
Чи вельможі, чи каліки,
Всі, як неньку розтерзаєм,
Згинем в безвісті навіки.
Всі. О, поетичне слово,
Ти то зле, а то наївне,
То булат, то трухлі дрова,
То палке, то – жах! – безслівне.
Ти нещасне і ти бідне,
Ти багате і пихате,
Ти безсмертне і безслідне,
Ти ледаче і завзяте,
Ти усяке, як Вкраїна,
Як у ній всі сущі люди,
Ти хороми і руїни,
Ти ніде і ти повсюди.
О, слова, отрути діти,
Вами харкаєш, як кров’ю,
Та ви зроджені в цім світі
Не чим іншим, як любов’ю.
Чом нещасна ти і бідна,
Україно незалежна,
Чи на слово ти безплідна,
А на глупство, то безмежна?
Чи Господь не тим народом
Населив степи й Карпати,
Чи не тим народ той бродом
До заможної йде хати?
Ох, у кожного народу
Є на долі гори й ріки,
Болота і переходи,
Час творця і час базіки.
Все нам треба пережити,
Все пройти, усе спізнати,
Щоб цвісти, а не прогнити,
Щоб садити й не рубати.
Щоб, набивши гуль на лобі,
В усмішці ж однак зродитись,
І землі своїй в шанобі
Низько-низько поклонитись.
Божа воля – книги поле,
І народ на ній, як слово,
Хай же творить свою долю
З віри, прагнення й любові.
Знайде віру – буде жити,
Буде прагнуть – буде мати,
Та любові, щоб творити,
Боже, дай йому у хату.
Дай же, Боже, як піїту,
Музи нашому народу,
І свого сягне він світу,
Бо міцного ж бо є роду.
І позбудеться Вкраїна
На землі руїн, недолі,
Бідності, безсилля, тліну,
І неволі, і сваволі.
Розростеться понад світом
Віковим могутнім дубом,
І її славетні діти
Рідну неньку приголублять.
Певен я, все добре буде,
То чому ж тоді ридаю,
Адже в нас прекрасні люди,
В цьому сумнівів не маю.
Наші люди працьовиті,
Тільки… Тільки… Як сказати?
Розучилися любити,
Не навчились керувати.
Чом нещасна ти і бідна,
Україно незалежна,
Чи то владці є безплідні,
Чи любов ще не належна?
|
у Вас 
0
