Та на цей заклик аніякої вілповіді не настало. Тоді старший став на табурет, що стояв у коридорі біля столика із телефоном, зазирнув всередину і побачив довгі худющі ноги у джинсах, взуті у брудні зношені кросовки. Братися за них охайному і навіть трохи бридливому міліціонерові зовсім не хотілося. Він разом із табуретом перейшов до кухні і відчинивши антресолі вже з іншого боку, побачив русяву закуйовджену давно не стрижену голову невловимого Юрка. Обличчя хлопчика було занурено у якесь ганчир'я і прикрито з обох боків зігнутими у локтях руками. Плечі здригалися.
- Плаче! - відзначив старший групи, - Той ще герой! Такого торкнись, і враз знепритомніє. Треба із ним обережніше поводитись.
Міліціонер легенько торкнувся плеча переляканого на смерть Юрка та і промовив тихенько: - Не побивайся ти так! Ми ж тебе не з'їмо. Розпитаємо трохи і йди-гуляй на всі чотири боки. Звичайно, як ти невинний...
Голова трохи підвелася на тоненькій, ще зовсім дитячій шийці. Зарьовані очі напівзаплющені, нос шмигає підборіддя тремтить.
- Не винний я, - не вимовили, а ледь прошурхотіли перекривлені від жаху юркові вуста, - та тільки хто ж повірить мені? Усі скажуть, що це я вбив Максимчика, навмисно вбив!
-Та чому ж так? - якамога лагідніше запитав старший групи, - Може ти його із даху зіштовхнув? Та, гадаю, не навмисно, а з необережності.
- Та не зіштовхував я його, ледь промовляв крізь плач хлопчик, - але всі скажуть що це я саме і винний!
Міліціонерові нарешті набридло і він гримнув, - Ану, давай викладай, та в усіх подробицях. Бо це важливо і в першу чергу для тебе. А, перш ніж викладати, вилізай нарешті із своєї схованки. Гадаю, тоді розмовляти буде значно зручніше . А, як сам не впораєшся я тобі залюбки допоможу.
- Не треба мені допомогати, я сам, кому завгодно, допоможу, - раптом аж розлютився Юрко, і від його сліз і сліду не полишилось, - Я паркуром займаюся, кожного дня. І всі хлопці, навіть вже і зовсім дорослі, кажуть, що все у мене вищий клас виходить. А тепер відійдіть трішечки подалі, щоб не зачепив вас часом.
Старший групи зліз із табурету, переніс його до коридору, а коли повернувся, побачив Юрка, що стояв вже на підлозі.
-Ну, тепер сядемо, заспокеоємось і ти мені розповіш, як воно все відбулось насправді.
І вони підсіли до столу із натуральної деревини. Старшому групи страшено хотілося палити, та стримувавсь, хоч і із останніх сил, щоб не надавати Юркові поганого прикладу.
Юрко насупився, запустив руки у довге закуйовжене волосся, знизав худенькими плечима і утопивши очі у підлогу, промурмотів ледь чутно:
-Ну, винний я винний, з усіх боків. І життя моє зламане — до колонії запроторите. За вбивство! Ні, не так! За те, що був найбільшим посібником його смерті. ..Хоча і не хотів такого. Та все вже відбулось..
- Стривай, стривай! - перебив Юрка старший групи Нащо ти мені все про вбивство і загибель розповідаєш?
Юрко із подивом звів на міліціонера очі — великі бездонні, волошкового кольору очі:
- А про що ж іще? Він на асфальті нерухомий лежав і не ворушився...Ось ми і вирішили...
На цьому слові Юрко спіткнувся і знову утопив очі у підлогу.
- А далі... - нетерпляче вигукнув старший групи, - далі, якими ваші дії були?
Юрко глибоко зітхнув і видавив ледь чутно, - та порозбігалися... а що залишалось робити? Адже малому допомогти хоч чимсь, вже неможливо було...
- Та хто вам дав право вирішати? - гримнув міліціонер, - Ви ж не лікарі? Може він просто знепритомнів, і йому швидка допомога потрібна була?
- Може і так, - знизав плечима хлопчик, - та ми про це не подумали якось... Перелякались дуже...А більш від усіх я, бо вину свою відчував...страшену...
-Ну, добре, що, хоч до каяття здатний, - трохи подобрішав старший группі, - Та вчинили ви, не те що погано, а не по-дюдськи. І випрвдання вам аніякого...Зрозумів? Аніякого!.. А тепер відкрий свої заячі вуха і слухай. Живий ваш малий залишивсь, живий. А ви ж його кинули напризволяще, і він дійсно міг померти так і не дочекавшись допомоги. Так що до трьох своїх провин ще й четверту додай. Та хіба можна таким боягузом бути? Ти ж паркуром займаєшся.
Юрко несміливо підвів очі на міліціонера: - Та я б і не злякався так, коли б не його мати. Вона б нас із світу білого звела б, а мене у першу чергу.
- А чому саме тебе?..
- Розумієте?.. Я ж паркуром займаюся, а малий за мною хвостом ходив і все просив: навчи та навчи. Я його і так і сяк відшивав, а одного разу навіть потиличником нагородив, а він не образився навіть, і знов за своє: навчи та навчи. Ось одного разу слабину дав і сказав йому: - Гаразд! Дивись, як я роблю і повторюй. -
Та він же ще малий, руки слабенькі...ось і шубувшнувсь з паркану. Ну і вларивсь добряче та ще й і подряпавсь. А тут мати його. Вчепилась в мене. мов та тигриця, ось-ось пазурами на шматки порве. - Я, каже, - тобі і це і те! Ти шантрапа бездомна! Не підходь до синочка мого і на гарматний постріл. А будеш чіплятися, до колонії запроторю. Знай, це останнє попередження тобі.
І я зрозумів, це не пусті слова, вона на усе здатна. Ось мабуть з цього я і злякався так!
- Та так, що на антресолі вдерся, і в них, мов та миша у норці заховався? - підколов Юрка міліціонер, - Який ти після цього хлопець? Та аніякий. Квашня — ось хто ти.
Ну, годі вже, годі! Часу не марнуй, а веди нас до його квартири — батьків повідомити треба. На малому ж, як то кажуть, живого місця не залишилось. Сам-один переламаний у лікарні лежить.
- І сильно переламаний? - несміливо запитав Юрко.
- А ти, як гадаєш — з такої висоти впасти і щоб не сильно? Ну, веди вже, веди, часу не гай! - пригримнув на хлопчика міліціонер і, міцно стисеувши його ліклть, щоб не втік часом, спрямував Юрка до вхідних дверей. А коли всі вийшли, юркова бабуся, сухенька і майже безтілесна, висковзнула, мов той привід, з глибин квартири і зачинила за ними двері на усі три оберти ризького особливого замка, який тепер іззовні неможливо було відкрити. А все тому, що вже дуже перелякана була. Але дещо все, що сталося, тішило навіть, бо головний її кривдник, онук Юрко, отримає нарешті доброго прочухана і перестане, хоч на час, допікати їй.
Про добрий прочухан, розмовляли потихеньку і бабусі, що заради цікового бескоштовного видовища, поставали , мов квочки з свого улюбленого сідала, лавочки, і уперлись очима у вхілні двері під'зду, чекаючи подальших подій.
Та ось нарешті важкі залізні двері відчинилися, і на ганку з'явився міліцонер, підлеглий старшого групи, Він став збоку, утримуючи двері відчиненими, а в цей час повз нього пройшли старший групи, міцно ухопивши за лікоть Юрка, а слідом ще два члени патрульної групи.
Бабусі, що вишукались під ганком з двох боків майже почесним військовим ескортом, потихеньку перемовлялися між собою:
- Диви, диви! Ведуть розбишаку!
-Та міцно як тримають!
- Не втече шибенник!
- По повній за все відповість!
- А за що? Він же ще малий, без усякого розуму!
- Все одно — накоїв — відповідай!
- Як засадять голубочка, ой і лафа Петрівні настане. Відпочине від онучка по-людськи.
- Ой, хоча б так та скоріше!
- Замордував сердешну!
- Ледь вже і дихає
Так би і перемовлялися бабусі без кінця, бо ніякого іншого клопоту в них не було, та решта решт це вкрай набридло дворовій атаманші, бабі Клаві, і вона не гучно, але грізно цикнула на них: - Що порозквохталися, ану замовкніть! Кому кажу! Тут серйозна справа, слідство ведеться, а ви заважаєте...
І бабусі миттєво припинили всі балачки і попрямували до улюбленої лавочки.
А тим часом міліцейський патруль із Сашком впритул наблизився до під'їзду, в якому мешкала наша героїня, Попелюшка. На дверях висів кодовий замок, а навколо ані душі. Що ж робити? І тоді старший групи наказав одному із підлеглих, що був найвищий від усіх, йти і стукати до вікон першого поверху, поки хтось не відгукнеться. Перші спроби виявилися невдалі. Старший групи трохи почекав і суворо наказав: -Що це ти, мов та інститутка, ледь скла торкаєшся? Ану, стукай так, щоб усім чутно було...
-Та я... - перепалохано обізвався підлеглий, - Якщо сильніше стукати, то і шибки повилітають...
- А ти, хоч і сильніше, та всеж із розумом стукай, ось і вціліють шибки, - продовжив настанови старший групи. І тоді підлеглий почав вкладати в удари не тільки пальці, але й і руку. І це нарешті дало результат — в одному з вікон заметушилась чиясь постать. Рипнула рама, вікно розчинилось, і назовні висуналась жіноча голова, вся у папаільйотках
- Вам чого? - запитала жінка.
- Громадяночко! Добридень! - радісно вигукнув старший групи, - підкажіть нам, будь ласка, код вашого замка. Нам треба увійти до вашо під'їзду для проведення слідчих дій.
-А що, - враз зацікавилась жінка, - вбили в нас когось? Ну, як і так, я зовсім не здивована, бо вдень і вночі вештаються тут різні. За рік кілька квартир пограбували. А ви, представники влади, тільки гав ловите.
-Згоден, згоден, - хитнув головою старший групи, - у ваших словах є частка правди, але поспішіть і допоможіть нам, тут інша справа — хлопчик малий розбився і переломався, нам батьків його повідомити треба...
- А як звуть вашого хлопчика? - запитала жінка у папільйотках. Старший запитально подививсь на Юрка, і той викрививши рота, бо міліціонер ще й досі міцно вдавлював сильні цупкі пальці у його лікоть, промурмотів: Максимчиком, здається...
-А з якого він поверху? - натискав старший групи.
- Може з дев'ятого.... а може і з восьмого... невпевнено відповів Юрко.
-Слухайте мене, - втрутилась жінка у папільйотках, - з восьмого він, з восьмого. Ще й той розбишака. Усіх дорослих перкривлює. А бабця в нього справжнісенька дурепа — іншої такої ніде і не знайдеш. А вже матінка...справжня тигриця від неї увесь мікрорайон потерпає. Як розкриє рота поганого, так, хоч стій, хоч падай, краще і не живи! Та тільки ви даремно до них... Вони усі на роботі, а на хазяйстві одна бабця-дурепа. І вам ні за що не відкриє.
- Ну, це ми ще подивимось, - не погодився старший групи, - відкриє, мов шовкова, відкриє. Ми ж при виконанні, і будьякі жарти із нами небезпечні. А тепер назвіть код та .без зайвих слів, бо ми вже і так стільки часу втратили.
Жінка назвала код, і патрульна група нарешті потрапила до під'їзду, Піднялися по сходинках до аіфту. Та тут Юрко неабияк заартачився: -Не піду я, не піду, Бо, максимчикова мати може зовсім і не на роботі а вдома, як побачить мене, так відразу і вб'є, скільки разів саме це мені і обіцяла. А тепер вже точно вб'є, точно! Я боюсь, боюсь! Відпустіть мене дядечки, відпустіть. Я ж більше вам і не потрібний зовсім. А я обіцяю виправитися і більше до Максимчика цього і на гарматний постріл не підходити.
- Ну, що з тобою робити, малий? - насупився старший групи. Ти ж хлопець, чоловіком маєш стати. А так огидно поводишся. Верещиш і соплі розпускаєш. Був би ти мій син, ох і врізав би тобі, щоб навік запам'ятав, що у біді кидати людину напризволяще, найбільший гріх, та що там той гріх! Найтяжчий злочин, якому ані за яких причин прощення нема. Ну, годі, біжи звідси та швидко, бо не втримуюсь і вріжу тобі наостаннє.
А Юркові і не потрібно було двічі казати щось. Тільки но відчув, що лікоть у нього вільний, так і шуганув по сходинках униз та геть з під'їзду. Біг шалено задихаючись і спотикаючись, а коли нарешті повністю вибився із сил і став, мов вкопаний, побачив, що знаходиться у зовсім чужому і незнайомому мікрорайоні. Постояв, відтнраючи із лоба холодний піт, та пішов потихеньку, сам не знаючи кудит і навіщо.
Ну, а старший групи разом із своїми підлеглими дістався на ліфті восьмого поверху і почав натискати усі кнопки дзвоників підряд. Довго ніхто не відгукався, та ось на- решті клацнув замок, зарипіли двері, почулося човгання і на порозі з'явилася літня жінка у блакитному махровому халаті на якому біліли великі екзотичні квіти. Під зморшками лобу поблискували окуляри, раз у раз сповзаючи на кінчик маленького кірпатого носика.. Тому жінка кожної миті поправляла їх
- Вам кого? - запитала літня жінка.
Напочатку старший групи не абияк зрадів, що так швидко віднайшов максимчикову бабусю. Та радість виявилась передчасна, бо на запитання, чи тут мешкає хлопчик Максимчик, - літня жінка відповіла:
- Ні, не тут, а напроти. Та туди даремно і дзвонити. Бабця цього Максимчика ні за що до вас не відгукнеться бо невістка заборонила відчиняти будь кому. бо у нас тут кілька квартир пограбували. Батьки ж максимчикові допізна на роботі, майже уночі тільки і з'являються. Мені чутно, як вони двері відчиняють, двері ж в них залізні важкі, на увесь під'їзд гупають. А про те, що із Максимчиком трапилось, я чула на прогулянці, про це вже увесь мікрорайон знає. Важко навіть і уявити собі... жах, суцільний жах!
Усвідомивши, що у літньої жінки язик точно вже без кісток, старший групи хитнув головою і, вимовивши: - Зрозуміло, зрозуміло, попрямував до дверей за якими зачаїлася на смерть перелякана Попелюшка, наша героїня. Тривогу вона відчувала вже давно, бо вже тричі дзвонила невістка Інна і питала, де Максимчик. А що було відповідти старій? Та звичайно одне: не знаю, та не знаю.
На що невістка кожного разу суворо наказувала:
- Йдіть, мамо на балкон, Спочатку на велики, а потім на маленький. І виглядайте, виглядайте його. А як побачите, кличте додому. Даю вам на все чверть години, а потім знов зателефоную.
Ось і шкандибала стара до балконних дверей, відчиняла їх і держачись обома руками за балконну раму перевалювла важке неслухняне старече тіло через високий поріжок. А далі, зробивши два маленьких крока по слизській кахельній підлозі і, ледь не падаючи при цьому, хопалася за перила, і перегнувшись через них, починала виглядати онука. Та де там! Без окулярів, яких вона поспішаючи кожного разу не одягала, не те, щоб розпізнати когось, але навіть розгледіти була не здатна. Приходилося повертатися, човгаючи довгим вузьким коридором до кухні, і знову приступати до чищення картоплі на пюре онукові Мишку, та невістка дзвінком раз у раз відволікала її, і приходилося вже вкотре повторювати цю ж путь у зворотньому напрямку. Все поспіхом робила, тому і захекалась неабияк. Віддихалася трохи, заспокоїлась і нарешті одягши окуляри, отримала нрешті змогу онука виглядати, та в жодному із хлопчиків, що гасали по двору, граючи у футбол, і в окудярах не розпізнала його. Знов пошкандибала з балкону до кімнати, зачинила за собою двері, викривляючи тіло, бо незручно було, і вже вкотре попрямувала до іншої кімнати, балкон якої виходив на протилежний бік будинку. Там дітей поменше було і роздивлятися значно легше було. В одному із хлопчиків, що підтягувався на перекладині вона ніби то і розпізнала Максимчика. Почала гукати і руками махати, але потім, коли той зістрибнув із перекладини і обернувся до неї обличчям, побачила, що це не її онук. Ну, як так, треба було повертатися до кухні і продовжувати чистити картоплю до наступного дзвінка невістки Інни. Та вже у коридорі, який вона як раз проходила, до неї долетів, та що там долетів, просто вдарив у вуха дзвоник.
Стара здригнулася, мов від удару струмом, і завмерла. А у голові думки — і всі виключно боязкі:
- А якщо злодії? Вдеруться до квартири... та й вб'ють... Ну, коли б в мить єдину, це б справжнісеньке щастя було та вони, як усі кажуть, жорстокі і підступні... почнуть мучити... знущатися.... випитувати... де коштовності і гроші. А вона ж стара, слабка і певно не витримає. А тоді все одно кінець, навіть, як і не вб'ють здодіїї — невістка Інна, якій усі ці коштовності належать, вже точно доканає її. Ні, треба зачаїтися десь у куточку і перечекати. Не вічно ж вони дзвонити і грюкати у двері будуть. Колись їм це набридне.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
