А тим часом у кабінеті почесного голови правління «Миколаївського» розпочалася «виробнича» нарада. На ній були присутні: сам шеф Свінцицький, управляючий Карплюк, заступник управляючого Максимів, уже звільнений сисадмін Адаменко і головний спеціаліст з комп’ютерного захисту фірми-розробника відомого антивірусу «Зілля», такий собі Михайло Заболотний, який завжди підписувався ніком «Антикілер», але у IT спільноті був більше відомий, як Презерватив, чи то за те, що залишки волосся на його голові були завжди ретельно виголені, чи то за захисні якості однойменного протизаплідного засобу, які збігалися з місією Антикілера – захистом серверів. Презерватив разом з Адаменком перед тим десь із годину чаклували над сервером платежів. Робота банку, звісно, була припинена з двох причин: треба було перевірити систему захисту сервера і через заворушення і трагічні події, що сталися на вулиці.
Першим слово взяв Презерватив:
- На сервері платежів виявлені деякі ознаки втручання ззовні. Працював явно високий професіонал, оскільки всі сліди втручання дуже якісно затерті. Очевидно, були використані «хмарні» технології, тобто використовувався віддалений доступ через сервер, розташований за межами України. Єдине, що вдалось вирахувати, – IP адреса цього сервера, але відстежити вихідний комп’ютер, з якого проводилось втручання, немає жодної технічної можливості. Пізніше було імітовано перебої в інтернеті після першої відправки платежу, зламаний його код, замінені час трансакції і номер банківського рахунку. Потім був перехоплений файл-відповідь з приймаючого банку, його було теж розшифровано, змінено і в кінцевому підсумку передано на наш сервер платежів. Працював явно фахівець високого рівня, я таких в Україні не знаю. Зламати кілька ступенів захисту сервера платежів, в тому числі апаратний фейєрвол – тут треба неабияке вміння! Це або хтось новенький, у що мало віриться, або старий гусак, що раніше жодного разу не засвітився. Почерк його мені невідомий, хоча, повірте, цих хакерів я переловив силу-силенну. Доступно пояснюю?
- Так, усе зрозуміло, пане Заболотний! І що, ми того хакера ніяк не вирахуємо? – спитав Свінцицький.
- Боюсь, що ні. Хіба, як засвітиться наступного разу. Це міг бути хіба-що Бармалей, мій давній «приятель», але він такими справами категорично не займається. Перевірю власними каналами. Усе ж систему захисту вашого сервера платежів, хоч вона і так майже бездоганна, слід удосконалити. У мене є унікальна власна розробка – програма «Антихакер», щоправда коштує недешево – п’ятдесят тисяч доларів, але ще жодного разу не підводила.
- Добре, пане Заболотний! Ми поміркуємо над вашою пропозицією. То, кажете, наш сисадмін тут не винен?
- Ні! Він за усього бажання не зміг би нічого вдіяти.
- Зрозуміло, пане Заболотний. Дякую Вам і не смію Вас більше затримувати. З Вами розрахуються і відвезуть, куди скажете. Пане Адаменку, ви теж вільні і працюєте у нас далі. Обумовте з паном Заболотним деталі встановлення «Антихакера» на наш сервер платежів.
Презерватив з сисадміном вийшли з кабінету шефа. Нарада тривала далі:
- Юрію, – звернувся шеф до управляючого. – Що там тобі вдалось накопати по БВО?
- Доповідаю: кошти у результаті зламу комп’ютерних кодів платежів замість рахунка 6293 **** **** 6561 надійшли на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий того ж таки дня, що і наш. Цей рахунок відкрито на ім’я громадянина Білорусі Волочкевича Николая Ивановича. Хто такий, зараз з’ясовуємо, можливо, такої особи насправді й не існує, а паспорт підроблений. Далі з цього рахунка кошти були перекинуті на транзитний рахунок у швейцарському банку «National Swiss» , на клієнта з ID 369879. Швейцарські банки свято дотримуються принципу нерозголошення таємниці вкладів, і довідатися, яка особа значиться під цим ID, неможливо. Як і неможливо повернути платіж, бо трансакція відбулася цілком легально. Так що, новини, на жаль, невтішні…
- Блін, з мене три шкури здеруть за ці кошти, – вихопилось у Свінцицького. Але він, зрештою, отямився і прикусив язика. «Мені кінець, я банкрут» – подумав він. – Що діється там на вулиці, під банком? – уже вголос промовив.
- Після інциденту з пострілом народ одразу в паніці почав розбігатися, – доповідав заступник управляючого. – Туди десь із півгодини тому приїхав наряд поліції на чолі з полковником Мельникевичем Леонідом Онуфрійовичем – заступником начальника кримінальної поліції Києва. Чим обумовлений приїзд аж такого високого поліцейського чину, сказати не можу, але напевне можу сказати, що «копає» він досить таки ґрунтовно. Зараз вони провадять там якісь заміри й опитують свідків.
- Так, а де зараз Валера?
- Зараз довідаюся, – відповів управляючий, зателефонував по мобільному і за мить продовжив, – він тільки-но повернувся із клініки і вже іде сюди.
Двері відчинилися й увійшов захеканий начальник охорони Коропенко.
- Ну що там, Валеро? – спитав шеф.
- Та нічого хорошого, Антоне Миколайовичу! Коли Юлію привезли в лікарню, у неї стався напад серця вкупі з зупинкою дихання, ймовірно від отриманого при пораненні больового шоку. Зараз вона у відділенні реанімації, її підключили до апаратів штучного життєзабезпечення. Лікарі поки не дають жодних прогнозів, але, гадаю, прогнози будуть невтішними. До того ж, незрозуміло звідки, про інцидент уже пронюхала «жовта» преса. Мало того, вони звідкілясь знають, що постраждала саме Ваша пасербиця. Тепер там під лікарнею стоїть із десяток кореспондентів різних медіа, в тому числі телевізійники з камерами. Всередину лікарні їх поки-що не пускають, але не факт, що рано чи пізно вони туди не прорвуться.
- Та що це за день такий?! – скрикнув Свінцицький. – Так, Валеро, іди-но на вулицю і спробуй переговорити з цією поліцейською «шишкою». Одразу ж повертайся. Поки що банк не відкривати, ніяких операцій з безготівковими і готівковими коштами не проводити, персонал відправити у відпустку за власний рахунок до кінця тижня, – вже віддавав розпорядження шеф, – банк відкривати тільки з мого особистого розпорядження. Якщо всім усе зрозуміло, нараду закінчено. Усі вільні!
Усі виходили з кабінету з похнюпленими головами, настрій їх можна було зрозуміти.
Десь хвилин за 20 забіг розчервонілий, як рак, Коропенко і прямо з порога випалив:
- Антоне Миколайовичу! Там повний капець! Виявляється, та «шишка» поліцейська добре знає Юлію: він давній друг її покійної матері і її хрещений батько. Казав, що з усіх три шкури спустить і особисто Вам це так просто не минеться.
- Я цьому депутату-банкіру драному покажу, де раки зимують! Якого це милого охорона відкрила вогонь з вогнепальної бойової зброї? Де дозвіл на неї? Хто дав право виносити таку зброю на вулицю та ще й у час проведення масової акції? Зовсім ви там подуріли, чи що?! – кричав полковник. І продовжив після нетривалої паузи, – Ви ж колишній бойовий офіцер, Валерію! Я Вас знаю особисто як чесного військовослужбовця. Невже не знаєте правил? Чи думаєте, що ваш шеф всемогутній і все зможе покрити? Ні, я цього так не залишу й особисто доведу цю справу до кінця! Ви знаєте, хто жертва? Це моя похресниця і пасербиця вашого шефа Юлія Кириленко. Майте на увазі, не попущу! Нікому, незважаючи на чини та обличчя.
- Що вдалося довідатися, – вів далі Коропенко, – так це те, що дійсно куля влучила в стіну будинку на протилежному боці вулиці, відбилася від неї і вже рикошетом влучила Вашій пасербиці в сідницю. Поранення, взагалі-то, не таке вже й важке, але Ваша пасербиця виявилась дуже чутливою до болю. Звідси й больовий шок.
- Чи приставили охорону до її палати? Ще не вистачало, щоб медійники увірвалися туди!
- Охорона стоїть на вході в реанімацію. Всередину лікарі нікого не пускають.
- Дивись мені, щоб туди комар не пролетів! З’являться її знімки в пресі чи її обличчя промайне на ТВ – звільню з усіма наслідками! Ясно?
- Куди вже ясніше, Антоне Миколайовичу! – сумно промовив Коропенко.
- Усе, вільний!
Коропенко вийшов, а Свінцицький, залишившись у кабінеті наодинці, міряв кабінет з кута в кут напруженими нерівними кроками з гримасою безвиході на обличчі. І розмірковував на ходу: «Гроші треба, безсумнівно, повертати. Тут задіяні такі люди, що не повернеш – і тобі гаплик. Уб’ють і прізвища не згадають. Але такої суми у мене нема. Це ж сто лимонів баксів! Є десь відсотків сімдесят на рахунках, плюс ще відсотків десять у нерухомості, плюс чотири-п'ять відсотків у дорогоцінних металах і камінні, і все! Хіба-що продати активи банку, але хто зараз купить активи банку-банкрута та й ще з такою репутацією, яку нам намалюють після сьогоднішніх подій? Чкурнути за кордон навряд чи вдасться, а якщо й так, то знайдуть і на краю землі. Там уже, напевне, почали хвилюватися, адже сума не дійшла до місця призначення». Тривожні думки підтвердив дзвінок:
- Антоне, ти? Упізнав?
- Аякже, пане Лодкін!
- Ти що там з глузду з’їхав, мать твою так! Де бабло? Я перевірив – рахунок порожній. Ти дивись мені там, бля...! Не буде завтра бабла – тобі пипець!
- Тут технічна затримка, пане Лодкін! Завтра ж будуть!
- Дивись мені! Ти ж мене знаєш…
На цьому розмова обірвалася, абонент на тому кінці кинув слухавку.
«Так, дійсно пипець!» –розмірковував далі депутат, продовжуючи напружено ходити з кута в кут. «Але стій!.. Є заначка в одному з швейцарських банків. Я ж відкрив там рахунок років двадцять назад, зовсім забув! Сума там попервах була не надто велика, але за ці роки там набігли чималі відсотки. Так, це трохи міняє справу! Якщо зняти все бабло з усіх рахунків, включаючи той, швейцарський, і продати відсотків з десять акцій банку, то нерухомість можна й не чіпати. Тим паче, що ціни на нерухомість зараз істотно впали. Так, з фінансами ніби ясно, треба тільки якнайшвидше усе прокрутити. Тепер що робити з тією малою сучкою? От, як не везе, так не везе! Не могли підстрелити когось іншого? Що ж за чорний день, чорт забирай?! І так пила кров мені усе життя, вертячи своїм задком у мене перед носом, потім ніби спекався її, і от, на маєш! Добре, поки у лікарню пхати носа не варто. Все покаже час і стан її здоров’я. Тільки от уже ці медійники! Роздмухають скандал, і доведеться гратися в «доброго татуся». Гаразд, час покаже!»
Так розмірковуючи, він не помітив, як стемніло. На годиннику було 21:23. Він швидко вдягнувся, викликав охорону і в її оточенні вийшов через другий під’їзд, кинувши кореспондентам, які юрмились там, очікуючи можливого інтерв’ю: «Без коментарів!» – сів у машину. Водій на великій швидкості помчав додому. Вдома Антон вихилив одним духом з горла пляшку віскі, не роздягаючись, упав на диван і заснув…
Марсіанин сидів на вогневій позиції на сходах запасного виходу другого корпусу клініки «Ескулап» і спостерігав за вікнами палати №1 реанімаційного відділення у вічко прицілу. Коли очі втомлювались, він лише на мить відводив їх, а далі знову напружено вдивлявся, наводячи хрестик у прицілі на вікно палати. У палату час від часу навідувалася медсестра, напевне перевірити покази приладів апарату, до якого під’єднали Юлію. Про те, що з нею сталося, він дізнався, зателефонувавши Леоніду Онуфрійовичу:
- Це Марсіанин. Що з Юлею, не знаєте?
- Вона в палаті №1 відомого тобі відділення. Сиди, де маєш сидіти, і роби, що маєш робити! Зрозумів?
- Так, цілком!
- Тоді все! В разі чого, я тебе знайду сам.
- Добре.
Найбільше Роман боявся заснути і проґавити момент, коли в реанімацію приїде Юлин вітчим. Але, на диво, спати поки не хотілося. Минув вечір, потім ніч, потім ще один день і ще одна ніч, а той так і не з’являвся. Декілька разів забігала Ніна, приносила якісь харчі, раз навіть підмінила Романа, давши йому години зо три поспати на столі поламаного рентгенівського апарату, і спостерігаючи замість нього за вікнами Юлиної палати в армійський бінокль, який принесла зі собою. Вона готова була розбудити його будь-якої миті.
Так минув уже тиждень, почався другий…
У середу у кабінеті завідуючого реанімаційним відділенням зібрався консиліум. Були присутні: сам завідуючий Павленко Климент Борисович, лікуючий лікар-реаніматолог Савенко Борис Іванович і провідний фахівець Інституту неврології і кардіології доктор медичних наук, професор Сіроконь Костянтин Аркадійович.
- Нам треба обговорити стан пацієнтки Кириленко Юлії Євгенівни. Це та підстрелена в зад на мітингу перед банком, Костянтине Аркадійовичу, у якої сталася зупинка серця від больового шоку. Що можете сказати про неї, Борисе Івановичу?
- Стан пацієнтки, взагалі то, безнадійний. Мозок активності майже не проявляє. Вона перебуває у глибокій комі і життєдіяльність її організму підтримують лише наші апарати. Задоволення це не з дешевих, усі витрати обіцяли покрити за рахунок банку «Миколаївський», але поки, я перевіряв особисто, звідти не надійшло жодної копійки. У банку цьому, як я чув, досить серйозні фінансові проблеми, отож, не виключено, що гроші так і не надійдуть. Тому раціональніше було б її відключити.
- Таке рішення приймати не Вам! – гаркнув завідуючий. – До того ж треба мати обґрунтовані медичні підстави і дозвіл від родичів. Може, Ви б її оглянули особисто, Костянтине Аркадійовичу?
- А що мені на неї дивитися? Давайте результати аналізів, роздруківки з приладів, інші папери, і я тут же напишу свій висновок, – сказав професор.
Йому принесли усе потрібне, і він почав перебирати численні папірці, діаграми та графіки, методично постукуючи пальцями лівої руки по столу.
Десь за півгодини – хвилин за сорок висновок було готовий і підписаний.
- Мозок функціонує на субфібрилярному рівні, центри, які контролюють дихальний процес, не функціонують, серцебиття відсутнє і навряд чи відновиться. Якщо такий стан триватиме і надалі, зовсім скоро можуть відмовити нирки, і тоді пацієнтку треба буде переводити на гемодіаліз. Навіть на апаратах штучного життєзабезпечення вона, в разі відмови нирок, протягне максимум три-чотири дні. Так що маємо вагомі медичні підстави для того, щоб її відключати. Я так і написав в висновку. Ось, тримайте, – він передав списаний дрібним почерком аркуш завідуючому.
- Добре, а що там у неї з родичами?
- Там усе складно, – відповів лікуючий. – Вона незаміжня, дітей не має, мати її померла у 2009 році, батько був з матір’ю розлучений і з ними не живе, невідомо, чи й живий. Тітка відбуває покарання у в’язниці. Єдиний, так би мовити, родич – її вітчим, який свого часу удочерив її. Цей вітчим – Свінцицький Антон Миколайович якраз і є фактичним головою того банку, навпроти якого підстрелили нашу пацієнтку на мітингу. Він же за сумісництвом народний депутат, або навпаки, депутат і голова банку за сумісництвом! Чорт їх там, отих народних обранців, розбере! Голова – ноги – ноги – голова, – уїдливо сказав він. – Єдиний, хто міг би дати дозвіл на відключення – це він. Але той гад сюди носа не каже: від часу, коли її сюди привезли, жодного разу не приїжджав.
- Треба б йому зателефонувати й акуратненько запросити сюди, а то ще витрати на її лікування спишуть на наш рахунок. Добре, це беру на себе. Усім дякую! Костянтине Аркадійовичу, може залишитеся на каву?
- Та ні, справи, справи… – буркнув професор.
На тому й розійшлися.
За мить завідуючий телефонував Юлиному вітчиму:
- Алло! Це Ви, Антоне Миколайовичу?
- Так!
- Це Вас турбує Павленко Климент Борисович – завідуючий відділенням реанімації і інтенсивної терапії клініки «Ескулап».
- Слухаю Вас уважно, Клименте Борисовичу!
- Наша пацієнтка, Савенко Юлія Євгенівна – правда ваша пасербиця, офіційно удочерена Вами?
- Так, а що з нею? Їй стало гірше?
- Стан її безнадійний. Життєдіяльність підтримують лише апарати. Недоцільність подальшої штучної підтримки її життя підтверджено висновком медичного консиліуму. Але для відключення її від апаратів потрібен Ваш дозвіл, оскільки інших найближчих родичів у неї немає.
- То привозьте його, чорт забирай, сюди, я підпишу! – крикнув вітчим.
- Ні, такий дозвіл Вам можна підписати тільки особисто в клініці, за присутності всіх членів медичного консиліуму.
- І коли ж збереться отой ваш конвульсіум?
- Не конвульсіум, а консиліум, Антоне Миколайовичу! Він може якраз зібратися завтра о 7:30 у нашому відділенні, за умови, що Ви прибудете.
- А о п’ятій ранку не краще? – єхидно спитав Свинцицький.
- Та справа в тому, що її лікуючий лікар закінчує зміну. Це найкращий час, повірте! Відкладати на післязавтра не варто.
- А, може, вона сама того, як його?..
- Сама помре, маєте на увазі? Сучасною імпортною апаратурою її життєдіяльність можна підтримувати досить тривалий час, але це обладнання унікальне, і година його роботи коштує вельми недешево – десять доларів. За добу виходить двісті сорок. Та ще вартість витратних матеріалів і медикаментів, заробітна платня персоналу клініки. От і порахуйте самі! А Ви до цього часу не оплатили жодного дня її перебування в клініці.
- Добре уже, годі! Буду завтра о пів на восьму. Гроші привезу особисто! – і кинув слухавку.
О пів на восьму наступного дня чорний «Порше кайен» уже заїжджав у подвір’я клініки. Марсіанин побачив це зі своєї вогневої точки. «Почалося!» – подумав він і пересмикнув затвор. Авто вітчима під’їхало впритул до дверей головного корпусу, і той відразу шмигнув у відкриті охороною двері корпусу. «Обережний, гад! Але нічого, рано чи пізно потрапить на мушку…» Марсіанин пильно вдивлявся у приціл. У палаті нічого не відбувалось. Минуло ще хвилин п’ятнадцять – нічого, ще десять – нічого. Через дві хвилини у палату зайшли лікарі, але Свінцицького з ними не було. Марсіанин, навівши на вікно армійського бінокля, поставив його на максимальне збільшення. Він побачив, як медсестри метушилися навколо Юлії, щось крутили, знімали з її тіла датчики. Лікарі також долучилися до цього процесу. Роман зрозумів: «Усе, Юльці кінець! Але де ж той гад гнійний? Ні, так не буде!!!» Кинувши уже непотрібну гвинтівку, зарядив пістолета і прожогом кинувся на вулицю, обігнув головний корпус. З тильного боку впритул до нього росли розлогі старезні акації, які сягали мало не четвертого поверху. Роман помітив що в одному з вікон на третьому поверсі горіло світло. Миттю видерся на акацію, поколовши собі руки об колючки дерева, навів бінокля на це освітлене вікно. Банкір сидів у кабінеті завідувача і тихо-мирно потягував каву з керамічної чашки. «От вилупок паршивий, її там відключають, а він каву п’є?» – вилаявся Роман, витягнув пістолета, навів на ціль, пролунало два неголосних пухкання, дзвін розбитої шибки, і огрядне тіло депутата-педофіла почало сповзати з крісла.
Роман миттю зліз з дерева, викинув бінокль, знову обігнув головний корпус, і побачив, як з дверей виїхали ноші ногами вперед. Під простирадлом вгадувалося тіло. Транспорт прямував у морг. Дочекавшись, поки тіло завезуть у морг і ноші заберуть назад, витримав ще з хвилину-другу паузи, вдягнув халат, який знайшов на сходовій клітці, і відкрив двері моргу. У приміщенні на той час нікого не було. На столі лежало накрите білим простирадлом тіло. Відкинувши простирадло з голови, побачив бліде знекровлене обличчя Юлії. Різко застугоніло у скронях, на мить втратив рівновагу.
Раптом перед очима замиготіли якісь кадри, як у кіно. Він, Роман Григорьєвич Панкратов, капітан, командир роти снайперів спецпідрозділу Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, сидить у кабінеті командира спецпідрозділу і чекає команди про відправку у Київ.
Заходить командир і каже:
- Отправка отменяется, они решили послать туда этих недотёп из ФСБ! Ну, ну, они там им настреляют! Рома, будь готов, на всякий случай, к отправке и жди дальнейших распоряжений!
Потім наступний епізод: Донецьк, кабінет якогось високого ДНРівького військового боса:
- Товарищ капитан! Вам надлежит снять одного укроповского снайпера, верней, снайпершу. Она положила уже с полтора десятка наших снайперов, причем, наглая сучка, постоянно меняет позицию и иногда заходит в наш тыл. Все предыдущие попытки наших стрелков её снять либо ни к чему не приводили, либо приводили к гибели этих стрелков. Вся надежда на Вас, Роман Григорьевич!
- Фото и карту местности! – сухо сказав Роман.
Наступний відтинок фільму: він лежить на заздалегідь підготованій позиції поблизу терикона, прикритий березовими гілками. Нарешті він упіймав її! Снайперка короткими перебіжками неслася стежкою, ховаючись щоразу за кущами. На ній камуфляж, каска і балаклава. Але він точно знав, що це вона, та, на яку він полював так довго. Він упіймав її на хрестик прицілу. Вона ж, думаючи, що її ніхто не бачить, витягла з кишені штанів баклажку, відкрутила корок, підняла балаклаву і стала жадібно пити великими ковтками. Палець Романа уже лежав на спусковому гачку, коли він у вічко прицілу побачив зовсім юне дівоче обличчя. Час уже було натискати на гачок, бо дівчина, закінчивши пити, ховала баклажку назад у кишеню і от-от уже була ладна бігти далі, а Роман усе марнував час. «Что это со мной? Не могу! Впервые в жизни – не могу!». Не могти офіцер ГРУ просто не міг, або він не офіцер ГРУ. Але він таки не зміг. Дівчина побігла далі і скоро уже зникла з поля зору… «Наваждение какое-то», – подумав Роман. Більше тієї дівчини він не бачив…
- Як не бачив? Та ось же вона! – скрикнув Роман, вдивляючись у бліде лице Юлі, – Тоді побігла жива, а тепер мертва!
Не кажучи більше ні слова, він твердою рукою професіонала дістав пістолет, приставив його до скроні, натиснув на гачок… Тіло його повільно сповзло вниз, просто під стіл патологоанатома, на якому лежала Юля.
Рівно за три хвилини в морг тихо зайшов дядя Льоня. Він був у білосніжному халаті, накинутому поверх форми поліцейського, у руках тримав рожевий шприц. Підійшов до Юлі, відкинув простирадло. На згині ліктьового суглоба дівчини він помітив венний катетер, який чомусь забули витягнути, коли безнадійну пацієнтку відключали від крапельниці. «Тим краще», – подумав полковник. – Не треба буде колоти». Він від’єднав голку від шприца, вставив його в отвір катетера, натиснув на поршень і ввів вміст шприца у вену.
За мить Юлія розплющила очі і почала інтенсивно кліпати віями.
- Привіт, Козюлько! З поверненням у гірший світ!
- Дядя Льоня? Де я? Що зі мною?
- Все ОК, сонце! Ти у лікарні, зараз ми звідси заберемося. Твій Марсіанин хвилин десять назад таки завалив того козла!
- Що, правда?
- Завалив, завалив, як того тхора смердючого! Давай, спробуємо встати. Може трохи крутитись голова, але Андрій казав, що за хвилину це мине.
Юлія звісила ноги зі стола, спробувала встати, але наступила на щось м’яке. Глянувши униз, побачила Романа у калюжі крові.
- Що це, дядю Льоню? – скрикнула, не відводячи погляду від Романа з наскрізним отвором на обох скронях. Вона зрозуміла усе! Вона ж забула попередити його…
- Ой Ромчику! Що ж ти накоїв, любий? – скрикнула Юлія. Схопивши шприц, який кинув полковник, затягнула повний циліндр повітря, вставила його у катетер і з силою натиснула на поршень…
Як там писав класик?
«Сумніших оповідей не знайдете,
Ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Усі виходять.»
Вільям Шекспір «Ромео і Джульєтта» переклад Ірини Стешенко.
Так, так, мій здогадливий читачу! Пора на вихід. Бажано – без сліз…
Львів, 25 травня – 6 червня 2016 року.
Усі персонажі вигадані, будь-які збіги випадкові.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
