Ворожила відьма на чужому серці

Ворожила відьма на чужому серці,

Ворожила відьма, щоб було її,

Подавала чаю з цукром, трохи з перцем,

І пекучі стріли слала, як рої.

Пробивали мозок стріли ворохобні,

Відчиняли душі, як врата фортець,

Проїдався світ весь, наче булки здобні,

І дзвеніли струни спалених сердець.

Колосились чари на траві високій,

Падали, як сльози, в тихі ручаї,

Розтавала ясність у пітьмі глибокій,

А в душі шуміли молоді гаї.

Колихали віттям обімлілі руки,

Лоскотали листям хвилі диво-кіс,

І журилась відьма, що я їй з розпуки

І життя, і серце, і любов приніс.

А вона журилась, а вона благала,

Забери, козаче, всі скарби назад,

Я хоч ворожила, тільки ж не чекала,

Що у власнім серці розвалю я лад.

Я ж бо жартувала й думати не сміла

Чарами своїми звабити себе,

А можливо, просто я любити хтіла

І у тім хотінні вибрала тебе.

Вибрала і в душу запустила птахом,

Думала – у клітку, вийшло – в небеса,

А під небом жити, не під спільним дахом,

Там нема затишку, спека та гроза

Сушать-поливають відьомське чар-зілля,

Труть на жорнах часу, труть на попілець,

І приходить осінь, як гірке похмілля,

І в снігах жнивує запізнілий жнець.

Відьмо моя, відьмо, я нап’юся чаю,

Чарів твоїх, чарів хочу досягти,

Бо на дідька осінь, як тебе кохаю,

І жнива не пізні, адже любиш ти.

Відьмо моя, відьмо, я кричу у вітер,

Чарівнице, фею – лине в небеса,

Бо яка ж ти відьма, як мені на світі

Ти як серця стукіт і душі краса.

Бо у світі, певно, все не так і прісно,

Бо у світі, може, все не зовсім так,

Ти не відьма, звісно, ти не відьма, звісно,

Ти не відьма, звісно, бо це я – відьмак.