Розстріляли коваля на майдані,
Заіржавіло в кузні ковадло,
І ходили карателі п’яні,
І сміялось, радіючи, падло.
Кров текла-цебеніла струмочком
Під колючим опівднішнім сонцем,
І тужавів чебрець у віночку,
Що у кузні засох на віконці.
Відлітали у вирій лелеки,
Мов життя коваля в чисте небо,
І горнулась до кузні смерека,
Мов душа в самотині до себе.
Тихий вечір на землю мостився,
Мов останній до пострілу спомин,
А у кузні павук заблудився,
Бо завжди прямував він на гомін.
І не будуть вже щастя кувати
Задубілі мертвіючі руки,
І від кузні стежина до хати
Заросте споришами розлуки.
Я прийду на майдан на спокуту,
Як каратель ковальської долі,
Як коваль, що розстріляний тута,
Як падлюка, потішена вволю.
Сам себе я стріляв на майдані
Наших душ пізньостиглої злуки,
Прирікаючи кулю кохання
На довічні клейноди розпуки.
І пробачте мені, пані мила,
Що я викував тільки турботу,
Ви ж бо щастя у долю просили,
Та його я прибив на ворота.
А ворота лишив на майдані,
Де й стріляю себе день при днині,
Бо без вас, моя милая пані,
Нащо я сам собі в самотині.
| 
у Вас 
0
