а, щастя там, де нас нема-
задуже віримо, задуже ми чутливі,
усе гарцюємо щодень
і сподіваємось на диво:
от-от якийсь міліардер роздасть
усім нам по мільйону,
тоді піднімемо ми мову,
культуру, шану й оборону.
тоді знайдемо серед нас
нових Шевченків і Хмельницьких,
піднімемось з колін, як інші,
й не падатимем в ноги ницьки,
а, покищо, в наших кругах,
сімейних, дружніх і знайомих,
будемо їздити по світі
в країни словiв, наче роми.
і кожен раз, щопокоління,
ступатимем на щабель вище,
йдемо угору, та еліта
кидатиме нас знову нижче:
замало книг у тебе є!!!
замало років у навчанні!...
не йди д` гетьманів козачком,
у них, будеш завжди` останнім.
і, по ночах, ти не пиши,
і не читай, бо це- без змісту,
потрібний ти не мудрецям,
не храмам, не селу, не місту,
бо не приймуть, бо не приймуть,
бо ти, хоч свій, але- чужак,
їм треба просто на два роки
нових рабів-служак.
ти-слов`янин, та- не поляк,
не- чех і не- словак,
не- серб,
твої- лопата, коса, серп,
мовчи, не твій- на дверях герб,
ти- не індієць, не- француз,
твій друг- то сірий чорногуз,
лабата чапля та лелека,
ти- не удома, ти-далеко,
але, й удома, ти- чужак,
помовч: повзе їжак,
помовч: злітають ластівки,
помовч: зринають горобці,
такі ж прудкі...
ні! все ж- не ті!
вони возвишені, в погорді,
біля палаців серів й лордів,
сіньорів та мес`є...
ми-тут, а Україна є
в серцях глибоких океанів,
вечірній час- молитва рання,
слова, злітають: наче мрію,
я- українець, бо ще вмію
писать й читать мовою рідних,
раб- серед злидарів, злидар- між бідних.
не там ти народився й не у час,
лиш Україна залишилася у нас,
хоча й не завжди лагідна була,
та ймення її час не зітре
з нашого чола.
Іван Петришин