Повертаюсь, вік проживши, я у себе,
У секунди, котрі тут нам за століття,
Де довкола тільки вічне чорне небо,
І не знати – чи то світ, а чи безсвіття.
А коли зіходить сонце в тому краї,
Розумієш, що ти випірнув з ілюзій,
Тільки день там перейшовши, знов жадаєш
Опинитись в ілюзорному у крузі.
В тих краях життя минають, ніби точки,
Розтягнувшись в дивну вічність в не безсмерті,
Ми є древо й водночас його листочки,
Номери ми і ведучий на концерті.
| 
у Вас 
0
